Читать онлайн книгу "Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка"

Месмер. Бейкер-Еддi. Фройд. Лiкування i психiка
Stefan Zweig


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Стефан Цвейг (1881—1942) – класик австрiйськоi лiтератури, автор новел, романiв, белетристичних бiографiй та есеiв. До трилогii «Лiкування i психiка» увiйшли художнi бiографii австрiйських вчених i лiкарiв Франца Месмера (1734—1815), Зигмунда Фройда (1856—1939) та американськоi цiлительки Мерi Бейкер-Еддi (1821—1910), якi, за висловом самого Цвейга, йдучи самостiйними й навiть протилежними шляхами, втiлили в життя на сотнях тисяч людей iдею лiкування духом. Проте ставлення до цих трьох яскравих особистостей у письменника дуже рiзне: Месмера вiн захищае i виправдовуе, проголошуючи його першопрохiдцем i засновником методу лiкування шляхом навiювання; Бейкер-Еддi – звинувачуе у плагiатi, обманi i зведеннi культу, вiдзначаючи, однак, при цьому ii талант у просуваннi простоi i дiевоi iдеi лiкування вiрою; Фройда ж автор обожнюе, вiдкрито захоплюючись його теорiями i досягненнями у сферi психоаналiзу.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.





Стефан Цвейг

Месмер. Бейкер-Еддi. Фройд. Лiкування i психiка



© В. С. Мурич, переклад украiнською, 2021

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015


* * *


Альберту Ейнштейну з повагою







Вступ


Будь-який утиск ества е нагадування про вищу батькiвщину.

    Новалiс[1 - Новалiс (Ім’я Фрiдрiх фон Харденберг; 1772–1801) – нiмецький письменник, прозаiк i поет, один з представникiв раннього романтизму в Нiмеччинi. Автор лiричних вiршiв i своерiдних «Гiмнiв до ночi» (1800), у яких вiдображаеться думка про перевагу нескiнченного буття над життям, яке мае кiнець. У своiх поглядах на свiт i мiсце людини в ньому подiляв деякi iдеi нiмецьких фiлософiв Фiхте, Шеллiнга й Канта, виступав проти фiлософського й художнього рацiоналiзму, розглядав поезiю як первiсну силу життя. Помер вiд сухот, не доживши до 29 рокiв.]


Здоров’я для людини природно, хвороба – неприродна. Здоров’я сприймаеться тiлом як щось зрозумiле само собою, так само, як повiтря легенями i свiтло очима; не заявляючи про себе, живе воно й росте в ньому разом iз загальним його свiтосприйняттям. А хвороба проникае раптово, як щось чужорiдне, вона ненароком накидаеться на душу, сповнену страху, i породжуе в нiй безлiч питань. Бо якщо звiдкись з’явився вiн, злий ворог, то хто ж наслав його? Залишиться вiн чи вiдiйде? Чи доступний вiн закляттю, благанню, подоланню? Жорсткими своiми кiгтями витягуе хвороба iз серця суперечливi почуття: страх, вiру, надiю, приреченiсть, прокляття, смиреннiсть, вiдчай. Вона навчае хворого запитувати, думати i молитися, пiдводити сповнений переляку погляд у порожнечу й знаходити там створiння, якому можна розповiсти про свiй страх. Тiльки страждання породило в людства релiгiйне почуття, думку про Бога.

Оскiльки здоров’я вiд природи притаманне людинi, воно незбагненне й не вимагае пояснень. Але кожен стражденний шукае в будь-якому випадку сенс своiх страждань. Бо думки про те, що хвороба атакуе нас без жодного сенсу, що без будь-якоi нашоi провини, безцiльно й безглуздо, тiло охоплюеться жаром i розриваеться до останнiх своiх глибин розпеченими лезами болю, – цiеi жахливоi думки про повну безглуздiсть страждань, думки достатньоi, щоб зруйнувати всю етику свiтобудови, людство ще нiколи не наважилося довести до кiнця. Хвороба щоразу здаеться людинi кимось посланою, i той незбагненний, хто ii посилае, повинен, на думку суспiльства, мати всi пiдстави для того, щоб вселити ii ось в це тлiнне тiло. Хтось повинен мати зло на людину, гнiватися на неi, ненавидiти ii. Хтось хоче ii покарати за якусь провину, за порушену заповiдь. І це може бути тiльки той, хто все може, той самий, хто метае блискавки з неба, хто посилае на поля спеку й холод, хто запалюе зiрки й туманить iх, ВІН, у кого вся влада, всемогутнiй: Бог. Тому вiд початку часiв явище хвороби пов’язане з релiгiйним почуттям.

Боги посилають хворобу, i лише вони можуть взяти ii назад: ця думка стверджена непорушно на свiтанку будь-якоi лiкарськоi науки. Ще повнiстю позбавлена свiдомостi власного свого розумiння, безпорадна, нещасна, самотня й слабка, давня людина, охоплена полум’ям своеi недуги, не знае iншого виходу, як з криком звернути свою душу до неба, до бога-чарiвника, щоб вiн вiд неi вiдступився. Тiльки крик, молитву, жертвоприношення i знае первiсна людина як лiкувальний засiб. Не можна захиститися вiд нього, всесильного, непоборного в темрявi; отже, потрiбно змиритися, домогтися його прощення, благати його, випрошувати, щоб вiн взяв назад з тiла палаючий бiль. Але як досягнути його, невидимого? Як волати до нього, не знаючи його оселi? Як подати йому знаки каяття, покiрностi, обiтницi й готовностi до жертв, знаки, якi були б йому зрозумiлi? Усього цього не знае воно, бiдне, недосвiдчене, тривожне серце ранньоi пори людства. Йому, яке багато чого не знае й не вiдае, не вiдкриеться Бог, не зiйде до низькоi його буденноi долi, не вшануе вiдповiддю, не почуе. І ось в нуждi своiй безпорадна, безсила людина мае шукати собi iншу людину як посередника перед Богом, мудру й досвiдчену, якiй вiдомi чари й заклинання, щоб умилостивляти темнi сили, догоджати iм у гнiвi. І таким посередником в епоху первiсних культур е лише жрець.

Таким чином, у доiсторичну пору людства боротьба за здоров’я означае не боротьбу з окремою хворобою, а боротьбу за Бога. Будь-яка медицина на землi починаеться як теологiя, як магiя, культ, ритуал, як душевна напруженiсть людини проти посланого Богом випробування. Тiлесному стражданню протиставляеться не технiчний, а релiгiйний акт. Не шукають причини недуги, а шукають Бога. Не борються з больовими проявами, а намагаються замолити хворобу, вiдкупитися вiд бога за допомогою обiтниць, жертв i церемонiй, бо тiльки тим шляхом, яким прийшла вона, – шляхом надприродним – може вона й вiдступитися. Так едностi проявiв болю протиставляеться ще повна еднiсть почуття. Є тiльки одне здоров’я й одна хвороба, а для цiеi останньоi знову-таки тiльки одна причина й один засiб: Бог. А мiж Богом i стражданням е тiльки один посередник – той самий жрець, цей страж душi й тiла водночас. Свiт ще не розщеплений, не роздвоiвся; вiра i знання утворюють у святилищi храму одну, едину категорiю; позбавлення вiд болю не може вiдбутися без виходу на арену душевних сил, без ритуалу, заклинань i молитви. А тому тлумачi снiв, заклинателi демонiв, жерцi, яким вiдомий таемничий хiд свiтил, творять свое цiлюще мистецтво не як практичний акт науки, а як таiнство. Не пiддаеться вивченню, доступне сприйняттю лише посвячених, передаеться воно, це мистецтво, iз поколiння в поколiння; i хоча жерцi, маючи досвiд, чимало знаються на лiкуваннi, вони нiколи не дають порад виключно дiлових, а вимагають дива в зцiленнi, вимагають освяченого тiлесного храму, душевного пiднесення й присутностi богiв. Лише очистившись i освятившись тiлом i духом, хворий мае право сприйняти цiлющу формулу; паломники, що бредуть далеким i важким шляхом до храму в Епiдаврi[2 - Епiдавр – мiсто в Грецii на березi Саронiчноi затоки. На його околицях розташовуються цiлющi джерела. У Давнiй Грецii – центр шанування бога лiкарського мистецтва Асклепiя й мiсце паломництва людей, що прагнуть зцiлення душi й тiла.], повиннi провести час у молитвi напередоднi, омити тiло, заколоти кожен по жертовнiй тваринi, заснути й провести нiч на шкурi жертовного кабана, потiм розповiсти сни цiеi ночi жерцю для iх тлумачення; лише тодi вiн вшануе iх одночасно i пастирським благословенням, i лiкарською допомогою. Але щоразу як найперша запорука зцiлення стверджуеться наближення душi, сповненоi вiри, до Бога: хто хоче дива одужання, повинен пiдготувати себе до цього дива. Лiкарська наука у своiх витоках невiд’емна вiд науки про Бога; медицина й богослiв’я складають ще вiд початку одне тiло й одну душу.

Та це еднання дуже швидко руйнуеться. Бо для того щоб стати самостiйною й прийняти на себе практичне посередництво мiж хворобою та хворим, наука повинна вiдкинути божественне походження хвороби й релiгiйну настанову – жертву, молитву, культ. Лiкар виступае поруч iз жерцем, а дуже швидко i проти нього – трагедiя Емпедокла[3 - Емпедокл iз Акраганта (бл. 490 – бл. 430 до н. е.) – давньогрецький лiкар, фiлософ, поет i державний дiяч. У своiй поемi «Про природу» виклав натурфiлософськi вчення про чотири елементи (вогонь, повiтря, воду, землю) як основу всiх речей i про двi сили (любов i ворожнечу), якi зумовлюють iх спiввiдношення в круговоротi буття. Висловлював iдею про грiхопадiння душi, ii перевтiлення у тварин, рослин i людей як покарання i звiльнення вiд «кола народжень» пiсля очищення вiд скверни. Стояв бiля витокiв грецькоi риторики й сицилiйськоi медичноi школи. За переказами, видавав себе за чудотворця й кинувся в кратер Етни, щоб довести свою божественнiсть.] – i, зводячи страждання зi сфери надчутливоi в площину буденно-природного, намагаеться усунути внутрiшнiй розлад засобами земними, стихiями зовнiшньоi природи, ii травами, соками й солями. Жрець зосереджуеться на богослужiннi й вiдступае вiд лiкарського мистецтва, лiкар вiдмовляеться вiд будь-якого впливу на душу, вiд культу й магii; вiднинi цi два напрямки розходяться, й кожен iде своiм шляхом.

З моменту порушення едностi, яка прослiдковувалася на початку, всi елементи лiкарського мистецтва набувають вiдразу абсолютно нового змiсту. Перш за все, едине душевне явище «хвороба» розпадаеться на безлiч конкретних, точно визначених хвороб. І разом з тим ii сутнiсть деякою мiрою втрачае зв’язок з духовною особистiстю людини. Хвороба означае, що проблема охопила ii не в цiлому, а лише частково – окремий орган (Вiрхов[4 - Рудольф Вiрхов (1821–1902) – нiмецький вчений, лiкар i громадський дiяч, один з основоположникiв науковоi медицини, iноземний член Петербурзькоi АН (1881). Очолював кафедру патологiчноi анатомii Вюрцбургського унiверситету, керував кафедрою патологiчноi анатомii i загальноi патологii Берлiнського унiверситету, був директором Інституту патологii. Опублiкував близько 1000 наукових робiт, присвячених проблемам патогенезу, а також загальних питань бiологii та антропологii, етнографii та археологii.] говорив на конгресi в Римi: «Немае хвороб узагалi, а лише окремi хвороби органiв i клiтин). Першочергове завдання лiкаря – не протистояти хворобi в цiлому, а лiкувати локально, полегшивши страждання, i водночас зарахувати недугу до якоiсь однiеi групи роздiлених й описаних ранiше хвороб. Щойно лiкар поставив дiагноз i дав назву хворобi, вiн у бiльшостi випадкiв уже виконав суть своеi справи, i лiкування здiйснюеться у подальшому саме по собi за допомогою передбачених на цей «випадок» медичних прийомiв. Повнiстю вiдгородившись вiд релiгii, чародiйства, отримавши у школi базовi знання, сучасна медицина керуеться не iндивiдуальною iнтуiцiею, а твердими практичними настановами. І якщо вона до цього часу ще охоче привласнювала поетичну назву «лiкарське мистецтво», то цей вагомий термiн може означати лише бiльш слабкий ступiнь – «ремiсниче мистецтво». Бо давно вже наука лiкування не вимагае вiд своiх учнiв, як колись, бути жерцями, володiти таемничим даром провидця, мати особливi здiбностi жити в едностi з основними силами природи; поклик серця став покликанням, магiя – системою, таемниця зцiлення – обiзнанiстю в лiкарських засобах. Зцiлення здiйснюеться вже не як психiчний вплив, не як дивовижна подiя, а як найчистiший i майже наперед прорахований розумом акт лiкаря; досвiд i вмiння замiняють натхнення, пiдручник приходить на змiну Логосу[5 - Логос – термiн давньогрецькоi фiлософii, що означае «слово» («пропозицiя», «висловлювання», «мова») i «сенс» («поняття», «судження», «пiдстава»). Уведений до вживання Гераклiтом, який розумiв логос як загальну (свiтову) закономiрнiсть, розумну основу свiту, як вiчний космiчний закон, котрому кожен повинен коритися в думках i дiях.], творчому заклинанню жерця. Там, де давнiй, магiчний спосiб лiкування вимагав найвищоi душевноi напруги, – клiнiко-дiагностична система вимагае вiд лiкаря протилежного: ясностi духа, вiдчуженого вiд нервiв, повного душевного спокою й дiловитостi.

Цi необхiднi у процесi лiкування дiловитiсть i спецiалiзацiя повиннi були у XIX ст. набагато пiдсилитися, бо мiж тим, хто користуеться, i тим, хто використовуе, виникла повнiстю бездушна iстота: апарат. Усе бiльш непотрiбним для встановлення дiагнозу стае гострий погляд природженого лiкаря, який творчо сполучае симптоми: мiкроскоп вiдкривае для нього зародок бактерii, вимiрювальний прилад визначае за нього тиск i ритм кровi, рентгенiвський знiмок позбавляе необхiдностi робити висновки, керуючись iнтуiцiею. Усе бiльше й бiльше лабораторiя бере на себе в дiагностицi те, що вимагало вiд лiкаря особистоi проникливостi, а для хворого хiмiчна фабрика дае в готовому виглядi, дозовано й в упаковцi, тi лiки, якi середньовiчний медик повинен був власноруч перемiшувати, вiдважувати й вiдпускати. Засилля технiки, що проникла в медицину хоча й пiзнiше, нiж повсюди, але так само переможно сповiщае процесу лiкування дiловитiсть схеми, детально розробленоi незвичайним чином.

Потроху хвороба – колись вторгнення незвичного в сферу особистостi – стае протилежнiстю тому, чим була вона на етапi зародження людства: вона перетворюеться частiше на «звичайний», «типовий» випадок iз заздалегiдь розрахованою протяжнiстю й механiзованим протiканням, робиться завданням, яке можна вирiшити методами здорового глузду. До цiеi рацiоналiзацii на внутрiшнiх шляхах приеднуеться потужне поповнення – органiзована рацiоналiзацiя ззовнi; у клiнiках, цих гiгантських осередках людського горя, хвороби розподiляються так само, як у дiлових унiверсалах, по спецiальних вiддiленнях, зi своiми пiдйомниками, i так само розподiляються лiкарi, якi рухаються конвеером вiд лiжка до лiжка, дослiджують окремi «випадки» – завжди лише хворий орган. Медики часто не мають часу, аби зазирнути в обличчя людини, яка страждае. Гiгантськi органiзацii лiкарняних кас та амбулаторiй здiйснюють свiй вклад у цей бездушний та безликий процес; виникае перенапружене масове виробництво, де не запалиться жодна iскорка внутрiшнього контакту мiж лiкарем та пацiентом, де навiть за бажанням стане все бiльш неможливим найменший прояв таемничоi магнетичноi взаемодii душ. І саме тут древнiй, допотопний домашнiй лiкар вимирае, той единий, хто у хворому знав i людину, знав не лише ii фiзичний стан, ii конституцiю та ii змiни, але й усю родину, а з нею й деякi бiологiчнi передумови, – вiн останнiй, у кому залишалося ще щось вiд колишнього жерця й лiкаря водночас. Час вiдкидае його. Вiн являе собою протирiччя закону спецiалiзацii й систематизацii так само, як кiнь вiзника по вiдношенню до автомобiля. Бувши занадто людяним, вiн бiльше не пiдходить для медицини, яка пiшла далеко вперед, оснащена сучасною технiкою.

Проти знеособлення та цiлковитого збездушення медичноi науки споконвiкiв виступала широка, неосвiчена, але водночас внутрiшньо-розумiюча частина людей. Як i тисячi рокiв тому, проста, недостатньо ще освiчена людина дивиться з благоговiйним почуттям на хворобу, як на щось надприродне, iй продовжуе протистояти душевний акт надii, страху, молитви й обiтницi, усе ще перша ii головна думка – не про iнфекцiю чи звапнiння, а про Бога. Жодна книга й жоден учитель не переконае людину в тому, що хвороба виникае «природнiм» шляхом, а вiдповiдно без будь-якого значення й без вини; а тому вона заздалегiдь проявляе недовiру до будь-якоi практики, що обiцяе усунути хворобу шляхом тверезим, технiчним, холодним, тобто бездушним. Байдужiсть народу до освiченого лiкаря занадто глибоко вiдповiдае його потребам – спадковому масовому iнстинкту – вiру у пов’язаного з цiлим свiтом, близького до рослин i тварин, «лiкаря вiд природи», що став лiкарем й авторитетом завдяки своiм здiбностям, а не державним екзаменам.

Народ до цього часу хоче замiсть спецiалiста, який володiе знаннями про хвороби, «людину медичну», що мае «владу» над хворобою. Хай уже давно у свiтлi електрики розсiялася вiра у вiдьом та дияволiв, та вiра в цю чудодiйну, знаючу чари людину збереглася набагато ширше, нiж це визнають вiдкрито. І те саме шанобливе благоговiння, яке ми вiдчуваемо по вiдношенню до генiя й людини, що творить прекрасне, наприклад, Бетховена[6 - Людвiг ван Бетховен (1770–1827) – нiмецький композитор, пiанiст, диригент, видатний симфонiст, який найбiльш повно окреслив принципи вiденськоi класичноi школи та проклав шлях нiмецькому музичному романтизму.], Бальзака[7 - Оноре де Бальзак (1799–1850) – французький письменник. Створив епопею «Людська комедiя», що складаеться з трьох частин: «Етюди про звичаi», «Фiлософськi етюди» й «Аналiтичнi етюди». Описуючи пороки й чесноти своiх героiв, iхню поведiнку в сiм’i та суспiльствi, а також розкриваючи iхнi характери в повсякденному й свiтському життi, намалював яскраву картину звичаiв Францii XIX ст.], Ван-Гога[8 - Вiнсент Ван-Гог (1853–1890) – голландський живописець, представник постiмпресiонiзму. Пiсля смертi здобув свiтову популярнiсть.], народ досi вiдчувае до кожного, у кому бачить цiлющу силу, яка перевершуе норму; донинi вiн вимагае собi, замiсть холодного «засобу», «посередника», повноцiнну живу людину, вiд якоi «йде сила». Знахарка, пастух, заклинач, маг саме тому, що вони практикують свое лiкарське ремесло не як науку, а як мистецтво, причому заборонене мистецтво чорноi магii, викликають до себе довiру бiльшу, анiж сiльський лiкар, який мае гарну освiту i всi права на пенсiю. Медицина стае дедалi бiльше технiчною, розсудливою, локальною, однак, усе запеклiше вiдбиваеться вiд неi iнстинкт широких мас; усе ширше й ширше наперекiр шкiльнiй освiтi росте серед низiв народу у його неспокiйнiй глибинi цей напрям, спрямований проти академiчноi медицини.

Цей спротив давно вже вiдчувае наука, й вона бореться з ним, але надаремно. Не допомогло й те, що вона з’едналася з державною владою й домоглася вiд неi закону проти лiкарiв-шарлатанiв та цiлителiв «силами природи»: глибинно-релiгiйнi рухи не придушуються силою параграфiв. Пiд захистом закону нинi, як i в часи середньовiччя, продовжують орудувати численнi цiлителi, що не мають наукових ступенiв, тому з державноi точки зору е незаконними; постiйно йде партизанська вiйна мiж природними методами лiкування, релiгiйним та науковою медициною. Але найнебезпечнiшi вороги академiчноi науки з’явилися не iз сiльських хатин i не iз циганських таборiв, а виникли у власних рядах, подiбно до того, як Французька революцiя, так само як i будь-яка iнша, вибирала вождiв не з народу, а навпаки: могутнiсть дворянства була знищена саме дворянами, якi пiднялися проти нього. Так i в великому повстаннi проти надмiрноi спецiалiзацii шкiльноi медицини вирiшальне слово незмiнно належало окремим, незалежним лiкарям. Перший, хто розпочав боротьбу проти бездушностi, проти зривання вуалi з чудес зцiлення, був Парацельс[9 - Парацельс (спр. iм’я Фiлiп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм; 1493–1541) – лiкар, натуралiст, фiлософ. У своiх уявленнях про здоров’я i хвороби людини виходив iз iснування вищого духовного начала, яке регулюе життя людей, отже, лiкар повинен лiкувати i тiло, i душу, i дух хворого.]. Озброiвшись булавою своеi мужицькоi грубостi, пiшов у наступ на «лiкарiв» i висунув iхнiй книжнiй вченостi звинувачення в тому, що вони хочуть розкласти людський мiкрокосм, як механiзм годинника, на частини i потiм знову склеiти. Вiн бореться iз зарозумiлiстю, з догматичною авторитарнiстю науки, яка втратила будь-який зв’язок з високою магiею творчоi природи й не помiчае, i не визнае стихiйних сил, i не чуе випромiнювань як окремих душ, так i свiтовоi душi в цiлому. Хоча й сумнiвнi, на погляд сучасника, його рецепти, духовний вплив цiеi людини росте, нiби пiд прикриттям часу, i на початку ХІХ ст. проявляеться назовнi у такiй собi «романтичнiй» медицинi, яка, будучи вiдгалуженням фiлософсько-поетичноi течii, прагне вищоi форми тiлесно-душевноi едностi. З безумовною вiрою у вселенську одухотворенiсть природи вона вiдстоюе думку, що сама природа – наймудрiша цiлителька й потребуе людини у кращому разi лише як помiчника. Це подiбно до того, як кров, не побувавши у вишколi хiмiкiв, утворюе антитоксини проти будь-якоi отрути, так i органiзм може сам себе пiдтримувати i здатен у бiльшостi випадкiв без чиеiсь допомоги впоратися з хворобою. Тому дороговказом у лiкуваннi людини повинно бути правило – не йти наперекiр природньому стану речей, а лише змiцнювати у випадку хвороби завжди притаманну людинi волю до одужання. А цей iмпульс часто може бути пiдтриманим шляхом душевного, духовного релiгiйного впливу тiею ж мiрою, як i за допомогою грубоi апаратури та хiмiчних речовин. Істинне ж зцiлення завжди здiйснюеться зсередини, а не ззовнi. Сама природа – той «внутрiшнiй лiкар», якого кожен вiд народження носить у собi i який через це бiльше розумiе про хвороби, нiж спецiалiст, що бачить тiльки зовнiшнi симптоми. Уперше хвороба, органiзм i проблема лiкування розглядаються романтичною медициною знову як щось едине. Цiлий ряд систем виникае в дев’ятнадцятому столiттi iз цiеi основноi iдеi про самостiйну силу спротиву органiзму. Месмер базуе свое магнетичне вчення на волi людини до здоров’я, Християнська наука – на плiднiй силi самосвiдомостi; поряд з цими майстрами, що використовують внутрiшнi сили природи, iншi звертаються до сил зовнiшнiх: гомеопати до цiлiсноi, нерозбавленоi речовини, Кнейп та iншi послiдовники лiкування природою – до ii животворних стихiй: води, сонця, свiтла. І всi вони вiдмовляються, нiби змовилися, вiд будь-яких хiмiчних комбiнацiй у лiкуваннi, вiд будь-якоi апаратури i навiть вiд найвизначнiших досягнень новiтньоi науки. Загальне усiм цим природним методам, дивовижним зцiленням i «лiкуванню духом» твердження, яке протистоiть шкiльнiй патологii з ii тенденцiями до локалiзацii, може бути вiдображено в единiй короткiй формулi. Наукова медицина розглядае хворого з його недугами як об’ект i надае йому, майже презирливо, абсолютно пасивну роль: йому не потрiбно нi про що запитувати i нi про що говорити: усе, що хворий повинен робити, – це слухняно й без жодноi думки виконувати вказiвки лiкаря й по змозi виключати себе самого iз процесу користування. У словi «користування» – ключ до всього. Бо в той час, коли для науковоi медицини хворий – це об’ект, метод душевного лiкування вимагае вiд хворого, перш за все, щоб вiн сам користувався душею, щоб вiн як суб’ект, як носiй i головний виконавець лiкування, проявив максимум можливоi для нього активностi в боротьбi з хворобою. У цьому заклику до хворого – пробудитися душею, зiбрати в кулак свою волю й цiлiснiсть свого ества протиставити цiлiсностi хвороби – i полягае единий i суттевий лiкарський засiб усiх психiчних методiв, i допомога iхнiх представникiв обмежуеться частiше словесним звертанням. Але того, хто знае, якi чудеса може здiйснювати Логос, творче слово, це чародiйне здригання повiтря, що створюе нескiнченнi свiти й цi ж свiти знищуе, не вразить, тому що в науцi зцiлення, як i в iнших сферах життя, багато разiв здiйснювалися справжнi чудеса за допомогою единого слова, тому що тiльки через словесне звернення й погляд – це послання вiд особистостi до особистостi – у багатьох випадках могло бути вiдновлено, винятково впливаючи на дух, здоров’я в абсолютно розладнаних органiзмах. Повною мiрою дивовижнi цi зцiлення не е нi дивом, нi винятковим явищем; вони лише тьмяно вiдображають усе ще незрозумiлий для нас закон взаемодii вищого рангу мiж тiлом та душею, який досконалiше, можливо, дослiдять майбутнi поколiння. Для нас достатньо й того, що можливiсть лiкування тiльки психологiчним шляхом уже не заперечуеться й що стосовно явищ, не з’ясованих з точки зору чистоi науки, закрiпилося слабке визнання.

Такi самовдоволенi вiдхилення окремих видатних представникiв лiкарськоi справи вiд академiчноi медицини належать, на мою думку, до найцiкавiших епiзодiв iсторii культури, бо нiщо в iсторii, – як у матерiальнiй, так i в iсторii духу – не може зрiвнятися за драматичною силою психiчного впливу з тим епiзодом, коли одна-едина, слабка, iзольована людина йде проти гiгантськоi свiтовоi органiзацii. Чи пiднiмаеться Спартак[10 - Спартак (?—71 до н. е.) – вождь найбiльшого повстання рабiв в Італii в 74–71 рр. до н. е. Уродженець Фракii. Був узятий в полон римлянами пiд час вiйни з фракiйцями у 80 р. до н. е., проданий в рабство, двiчi тiкав, схоплений i вiдданий до гладiаторськоi школи в м. Капу. Органiзував змову рабiв-гладiаторiв й очолив iхне повстання. Пiд його керiвництвом армiя рабiв здобула ряд перемог над римськими вiйськами. Загинув у битвi з римлянами в Апулii.], завжди принижений i побитий раб, проти римських легiонiв та когорт, чи Пугачов[11 - Омелян Іванович Пугачов (бл. 1742–1775) – керiвник найбiльшого повстання селян i козакiв у Росii в XVIII в. Кiлька разiв був заарештований i засуджений на заслання до Сибiру. Видавав себе за Петра III. Органiзував повстання, що охопило Поволжя та Урал. Здобув низку перемог над царськими вiйськами. Зазнав поразки, привезений у залiзнiй клiтцi до Москви й засуджений до смертноi кари – четвертування. Страчений у Москвi на Болотнiй площi 10 сiчня 1775 р.], бiдний козак, проти величезноi Росii, чи Лютер[12 - Мартiн Лютер (1483–1546) – нiмецький мислитель i громадський дiяч, засновник протестантизму (лютеранства) в Нiмеччинi. Його знаменитi 95 тез, спрямованi проти продажу папських iндульгенцiй та iнших зловживань католицького духовенства, поклали початок реформаторському руху в Нiмеччинi, послужили сигналом до виступу опозицiйних сил проти римсько-католицькоi церкви.], широколобий августинський монах, проти всемогутньоi католицькоi вiри, – кожного разу, коли людина протиставляе об’еднаним силам усесвiту всього лише внутрiшню мiць своеi вiри й вступае в боротьбу, яка здаеться безглуздою й безнадiйною, саме тодi його душевна напруга творчо передаеться людям i створюе з нiчого неймовiрнi сили. Кожен iз наших великих фанатiв «лiкування духом» зiбрав навколо себе сотнi тисяч, кожен своiми справами й зцiленнями пробудив i розхитав свiдомiсть епохи, вiд кожного пiшли й проникли в науку сильнi течii. Фантастична ситуацiя: в епоху, коли медицина, завдяки просто казковому спорядженню, своiй технiцi, творить iстиннi чудеса, коли вона навчилася роздрiбнювати, спостерiгати, фотографувати, вимiрювати, пiддавати своему впливу й змiнювати найменшi атоми й молекули живоi тканини, коли всi iншi точнi науки сприяють iй i допомагають, i нiщо органiчне нiби не е таемницею, – саме в цей момент ряд незалежних дослiдникiв доводить непотрiбнiсть в багатьох випадках всiеi цiеi апаратури. Вони вiдкрито й незаперечно свiдчать своiми справами про те, що i в наш час, як i колись, можна голими руками, винятково шляхами психiчними, досягти зцiлення, i навiть у тих випадках, коли нiчого не мiг зробити до них величний i точний механiзм унiверситетськоi медицини. З одного боку, iхня система незрозумiла й майже смiшна через свою незначущiсть: лiкар i пацiент спокiйно сидять поруч i, здаеться, просто розмовляють. Нi рентгенiвських знiмкiв, нi вимiрювальних приладiв, нi електричного ланцюга, нi кварцових ламп, нi навiть термометра – немае нiчого вiд усього того технiчного арсеналу, який е справедливою гордiстю нашого часу; i все ж таки iхнiй давнiй метод часто дiе з бiльшою силою, нiж терапiя, що пiшла далеко вперед. Та обставина, що ходять залiзницею потяги, не внесла нiяких змiн в душевну конституцiю людства, бо хiба не пiдвозять вони щороку до Лурдського гроту[13 - Лурд – мiсто на пiвденному заходi Францii в департаментi Верхнi Пiренеi, вiдоме своiми мiнеральними водами, гротами; був центром паломництва католикiв.] сотнi тисяч паломникiв, що очiкують зцiлення саме звiдти? І те, що винайдено струм, не зменшило бажання людськоi душi до таемницi, тому що у 1930 роцi в Гальспахе вiн, цей струм, захований в магiчний жезл одним iз ловцiв душ, дивовижно створив з нiчого цiле мiсто з готелями, санаторiями й розважальними закладами – усе для однiеi- единоi людини. Жоден факт так очевидно, як багатогранний успiх методiв навiювання й таких собi дивовижних зцiлень, не свiдчить про те, який величезний потенцiал вiри маемо у ХХ ст. та скiльки практичних можливостей лiкування свiдомо втрачено за довгi роки медициною, яка орiентуеться на бактерiологiю й гiстологiю, тiею медициною, яка так уперто заперечувала найменшу можливiсть iррацiонального й через свою забаганку виключала психiчну самодопомогу зi своiх точних розрахункiв.

Очевидно, жодна з цих сучасно-старовинних систем нi на мить не похитнула незрiвнянну за своею продуманiстю й унiверсальнiстю органiзацiю сучасноi медицини. Успiх окремих психiчних методiв i систем не доводить, що наукова медицина була сама собою не права, але викривае лише той догматизм, що незмiнно полягае в останнiй зi знайдених систем лiкування як кращоi для всiх i едино можливоi, i знущався над будь-якою iншою, як над несучасною, неправильною й неможливою. Ось цiй зарозумiлостi завдано жорстокого удару. У тiй плiднiй розсудливостi, яка помiчаеться тепер у духовних вождiв медицини, не остання роль належить незаперечному успiху, в окремих випадках, тих психiчних методiв лiкування, про якi пiде мова далi. Невиразний, але й нам, непосвяченим, зрозумiлий сумнiв зародився в iхнiх рядах: чи не завело (як вiдкрито допускае людина такого масштабу, як Зауербрух[14 - Фердинанд Зауербрух (1875–1951) – нiмецький хiрург, один iз засновникiв грудноi хiрургii. Зробив значний внесок у розробку нових методiв внутрiшньогрудних операцiй i лiкування туберкульозу легенiв, а також у виготовлення й використання нових хiрургiчних iнструментiв. Створив протез кистi, керований м’язами («рука Зауербруха»).]) «бактерiологiчне й серологiчне пояснення хвороб медицину в глухий кут», чи не починае наука лiкування перетворюватися поступово зi служiння людинi на щось самодостатне й чуже для людей, з одного боку, завдяки спецiалiзацii, i з iншого – через надання переваги кiлькiсному розрахунку перед iндивiдуальною дiагностикою, чи не став «лiкар занадто вже медиком». Те, що в наш час називаеться «кризою свiдомостi в медицинi», не е, однак, у жодному разi вузькопрофесiйним питанням; ця криза входить до складу того загальноевропейського стану нестiйкостi, того унiверсального релятивiзму, який, незважаючи на десятилiття диктаторського ствердження й заперечення в усiх галузях науки, змушуе спецiалiстiв знову обернутися врештi назад й поставити ряд запитань. Приемно виявляти широчiнь поглядiв, яка була вiдсутня в академiчних колах; так, чудова книга Ашнера «Криза медицини» дае безлiч несподiваних прикладiв того, як ще вчора методи лiкування, якi критикувалися й висмiювалися, якi вважалися середньовiчними (на кшталт пускання кровi або припiкання), стали сьогоднi новiтнiми й найдiевiшими. Бiльш справедливо i врештi iз зацiкавленням до закономiрностi явищ дивиться медицина на випадки «зцiлення духом», тi самi, що iще у ХІХ ст. заперечувалися й висмiювалися, людьми, якi мали «статус» шарлатана, брехуна й штукаря. Серйознi зусилля докладаються до того, щоб постiйно поеднувати цi стороннi, суто психiчнi досягнення iз точними досягненнями клiнiчного побуту. Незаперечно вiдчуваеться в середовищi розумних i гуманних лiкарiв сум за колишньою унiверсальнiстю, бажання знайти шляхи вiд закритоi, локалiзованоi патологii до конституцiйноi терапii, до поiнформованостi не тiльки про окремi хвороби, але й про людину як особистiсть. Дослiдивши майже до молекули тiло й клiтину, як унiверсальну матерiю, творча допитливiсть знову звертае свiй погляд у бiк цiльностi хвороби, рiзноi в кожному окремому випадку, i за конкретними ознаками шукае iншi, вищi. Новi науковi дисциплiни: вчення про типи, фiзiогномiка, вчення про спадковiсть, психоаналiз, iндивiдуальна психологiя – намагаються знову висунути на перший план саме не спадкове в людинi, а одвiчну еднiсть кожноi особистостi. Досягнення поза академiчною психологiею, явища навiювання, вiдкриття Фройда, Адлера[15 - Альфред Адлер (1870–1937) – австрiйський лiкар-психiатр i психолог. Спочатку подiляв психоаналiтичнi iдеi З. Фройда, але пiзнiше порвав з ним i створив свое власне вчення, що одержало назву iндивiдуальноi психологii. Причиною неврозiв вважав почуття неповноцiнностi, що виникае в ранньому дитинствi, висунув iдею про механiзм компенсацii як рушiйну силу розвитку людини. При лiкуваннi спирався на активну роль пацiента, у теоретичних розробках розглядав людину як творця своеi власноi лiнii життя й самоi себе як особистостi, iндивiдуальностi.] все наполегливiше оволодiвають увагою кожного розсудливого й вдумливого лiкаря.

Роздiленi у вiках, знову починають зближуватися два напрямки в науцi лiкування: органiчне й психiчне, оскiльки обов’язково – згадаймо образ спiралi у Гете[16 - Йоганн Вольфганг Гете (1749–1832) – нiмецький поет i мислитель. У своiх творах звертався до мiфологiчних сюжетiв i образiв, черпав поетичний матерiал зi свiтовоi iсторii та нацiонального минулого. У лiтературнiй творчостi Гете знайшли вiдображення уявлення про суперечливостi людського iснування, свободу духу, iдеал гармонiйноi особистостi.] – будь-який розвиток повертаеться на бiльш високу сходинку, до своеi висхiдноi точки. Будь-яка механiка приходить зрештою до первiсного закону руху, будь-яке дiлення знову прагне еднання, усе рацiональне поглинаеться своею чергою iррацiональним; i пiсля того як столiттями строга й одностороння наука дослiджувала матерiю й форму людського тiла аж до основних його глибин, знову виникае питання про «дух, який створюе для себе тiло».


* * *

Книга ця задумана зовсiм не як систематична iсторiя всiх психiчних методiв лiкування. Менi дано лише втiлити iдеi в образах. Розповiсти про те, як думка росте в людинi й потiм проростае через неi у свiт, – така картина iз сфери духовно-душевного життя яснiше, так менi здаеться, вiдобразить iдею, нiж якийсь iсторико-критичний нарис. Тому я обмежився тим, що вибрав трьох людей, якi, йдучи самостiйними й навiть протилежними шляхами, втiлили в життя на сотнях тисяч людей iдею лiкування духом: Месмер – навiюванням змiцнюе волю до здоров’я, Мерi Бейкер-Еддi – формуе екстатикою потужну вiру, Фройд закликае до самопiзнання й до позбавлення власними силами психiчних конфлiктiв, якi пригнiчують сферу пiдсвiдомого. Особисто я не випробовував жодного iз цих методiв нi як лiкар, нi як пацiент; з жодним iз них мене не пов’язуе нi фанатизм переконання, нi почуття особистоi вдячностi. Таким чином, стаючи до цiеi працi виключно з мiркувань образотворення, я сподiваюся залишитися незалежним i, вiдображаючи Месмера, не стати месмерiанцем, зображуючи Бейкер-Еддi, – послiдовником Християнськоi науки, i, змальовуючи Фройда, – запеклим психоаналiтиком. Я цiлком усвiдомлюю, що кожне вчення могло стати дiевим лише шляхом доведення до крайностi iдеi, яка в ньому мiститься; що кожне дае рiзко витончену форму, доповнюючи ii новими тонкощами, але, погоджуючись iз Гансом Саксом[17 - Ганс Сакс (1494–1576) – нiмецький поет, який написав понад 500 поем i вiршiв. Брав участь у реформаторському русi в Нiмеччинi. Оспiвав починання Лютера, який виступив проти католицького духовенства. Його «Тлумачення однiеi давньоi гравюри в поетичнiй спадщинi Ганса Сакса» було використано Гете при роботi над «Фаустом».], «я не вважатиму це помилкою». Вирiшальним для будь-якоi iдеi е не те, як вона реалiзовуеться, а те, що вона в собi мiстить; не що вона собою представляе, а що вона дае. За влучним висловом Поля Валерi[18 - Поль Валерi (1871–1945) – французький поет. Опублiкував фiлософсько-художнiй твiр «Вечiр з паном Тестом» (1896), кiлька збiрок вiршiв, а також есе, присвяченi живопису, архiтектурi, творчостi Стендаля й Бодлера. Творчiсть Валерi характеризуеться насиченiстю символiчних образiв, всiляких метафор й алегорiй.], «крайнiсть сповiщае свiту його цiну, лише середнiй рiвень – стiйкiсть».

Зальцбург, 1930




Франц Антон Мессмер



Потрiбно вам знати, що вплив во-лi – важливий аспект у лiкуваннi.

    Парацельс






Предтеча i його час


Нi про що не говорять так поверхово, як про характер людини, а саме тут треба бути найбiльш обережним. У будь-яких справах люди не схильнi менш терпляче чекати цiлiсного, а воно, власне, i створюе характер. Я завжди помiчав, що так званi поганi люди виграють, а хорошi втрачають.

    Лiхтенберг[19 - Георг Крiстоф Лiхтенберг (1742–1799) – нiмецький письменник, вчений-фiзик. Іноземний почесний член Петербурзькоi АН. Його перу належать сатиричнi памфлети, роботи з художньоi й театральноi критики. Автор збiрки «Афоризми» (1764–1799) побутового, фiлософського, соцiально-полiтичного й лiтературного характеру.]

Протягом столiття Франц Антон Месмер, цей Вiнкельрiд[20 - Арнольд Вiнкельрiд – народний герой Швейцарii. Згiдно з переказами героiчно загинув у битвi пiд Земпахом 1386 р., забезпечивши перемогу швейцарцiв у боротьбi за звiльнення краiни вiд влади австрiйських Габсбургiв.] сучасноi психотерапii, займав мiсце на ганебнiй лавi шарлатанiв i шахраiв поруч iз Калiостро, графом Сен-Жерменом, Джоном Ло[21 - Джон Ло (1671–1729) – французький фiнансист, родом iз Шотландii. У 1716 р. заснував приватний банк, який у 1720 р. був перетворений на державний. У 1717 р., ставши мiнiстром фiнансiв, пустив в обiг паперовi грошi, не забезпеченi золотом i срiблом. У зв’язку з iнфляцiею й обуренням, яке пiднялося проти нього, втiк до Брюсселя, потiм – до Венецii, де й помер.] й iншими авантюристами тiеi епохи. Даремно суворий одинак серед нiмецьких мислителiв протестуе проти ганебного вироку унiверситетськоi науки, марно звеличуе Шопенгауер[22 - Артур Шопенгауер (1788–1860) – нiмецький фiлософ, один iз представникiв iррацiонального напрямку в захiдноевропейськiй фiлософськiй думцi. Автор двотомноi працi «Свiт як воля й уявлення», у якiй виклав свое розумiння взаемозв’язкiв мiж простором i часом, волею до життя i ii рiзноманiтними формами об’ективацii, несвiдомими потягами й свiдомою дiяльнiстю людини.] месмеризм як найзмiстовнiше, з фiлософськоi точки зору, з усiх вiдкриттiв, хоча б навiть воно ставило часом запитань бiльше, нiж вiдповiдало на них. Але забобоннiсть важче спростувати, нiж будь-якi iншi судження. Погана слава поширюеться без перевiрки, i ось один з найбiльш сумлiнних нiмецьких дослiдникiв, вiдважний i самотнiй мандрiвник, який iшов на свiтло i на блукаючi вогники i вказав дорогу новiтнiй науцi, уславився двозначним фантастом, пiдозрiлим мрiйником; i нiхто не завдавав собi зайвого клопоту перевiрити, скiльки iстотних, свiтового значення перспектив виникло з його помилок i давно вже подоланих крайнощiв. Трагедiя Месмера в тому, що вiн прийшов занадто рано i занадто пiзно. Епоха, коли вiн виступив, саме тому, що вона так величаво пишалася розумом, повнiстю позбавлена будь-якоi iнтуiцii: це (знову за Шопенгауером) – надрозумна епоха просвiтництва. За темною свiдомiстю побожного середньовiччя, що жило в неясних сподiваннях, з’явилася поверхова свiдомiсть енциклопедистiв[23 - Енциклопедисти – французькi фiлософи-просвiтителi, письменники, вченi (Вольтер, Гельвецiй, Гольбах, Кондiльяк, Монтеск’е, Руссо i багато iнших), якi створили з iнiцiативи Д. Дiдро i Ж. Л. д’Алам- бера багатотомну «Енциклопедiю, або Тлумачний словник наук, мистецтв i ремесел» (1751–1780) i здiйснили величезний вплив на умонастроi мас напередоднi Великоi Французькоi революцii (1789–1794).], цих усезнайок – так точно за змiстом слiд було б перекласти це слово – грубоматерiалiстична диктатура Гольбахiв[24 - Поль Анрi Гольбах (1723–1789) – французький фiлософ-просвiтитель, один iз авторiв «Енциклопедii», виступав з критикою релiгiйного свiтогляду й феодальноi форми власностi.], Ламетрi[25 - Жульен Офре де Ламетрi (1709–1751) – французький фiлософ, лiкар. За антирелiгiйну спрямованiсть його книги «Природна iсторiя душi» (1745) i «Людина-машина» (1747) зазнали публiчного спалення.], Кондiльякiв[26 - Етьен Бонно де Кондiльяк (1715–1780) – французький фiлософ-просвiтитель, член Французькоi академii, один iз основоположникiв асоцiативноi психологii. У двотомному «Трактатi про вiдчуття» (1754) розвинув сенсуалiстичну теорiю пiзнання, згiдно з якою вiдчуття людини розглядаються як основа знань про свiт.], якiй всесвiт уявлявся цiкавим, але механiзмом, який потребуе покращення, а людина – всього лише курйозним мислячим автоматом. Повнi самовдоволення, бо вони вже не спалювали вiдьом, визнали добру стару Бiблiю нехитрою дитячою казкою й вирвали у Господа Бога блискавку за допомогою громовiдводу[27 - Громовiдвiд – блискавичник, винайдений американським вченим, публiцистом i державним дiячем Бенджамiном Франклiном (1706–1790). Франклiн – один iз авторiв Декларацii незалежностi (1776) й Конституцii США (1787). Виступав проти релiгiйного догматизму, за вiротерпимiсть, свободу совiстi й «природну релiгiю», що обмежуе функцii Бога актом створення свiту.] Франклiна, – цi просвiтителi (i iх убогi нiмецькi послiдовники) оголосили безглуздими вигадками все, чого не можна схопити пiнцетом i вивести iз потрiйного правила, вимiтаючи таким чином разом з марновiрством навiть найменше зернятко мiстики з прозорого, як скло (i, як скло, ламкого), всесвiту свого фiлософського словника. Те, чого не можна було проаналiзувати за допомогою математики, вони у своiй жвавiй зарозумiлостi визнали примарним, а те, чого не можна осягнути органами почуттiв, не тiльки нiкчемним, а й просто неiснуючим.

У таку смiливу, неблагочестиву епоху, яка боготворить лише свiй власний, сповнений самовдоволення розум, з’явилася несподiвано людина, яка стверджуе, що наш всесвiт аж нiяк не пустий, бездушний простiр, не байдуже мертве нiщо навколо людини, що вiн невпинно пронизуеться невидимими, невловимими i лише внутрiшньо вiдчутними хвилями, таемничими струмами й напругами, якi у тривалiй передачi зiштовхуються один з одним i один одного оживляють, як одна душа iншу, як iдея – iдею. Невловимий i поки що безiменний, рiвнозначний, можливо, тiй силi, що випромiнюеться вiд зiрки до зiрки i в мiсячну нiч пiднiмае сомнамбул, цей невiдомий флюiд, свiтова матерiя, здатна, будучи переданою вiд людини до людини, створити радикальнi змiни в душевних i тiлесних хворобах i вiдновити таким чином ту вищу гармонiю, яку ми називаемо здоров’ям. Де джерело цiеi початковоi сили, яке ii справжне iм’я, ii справжня сутнiсть, вiн, Франц Антон Месмер, не може сказати точно; поки що вiн за аналогiею iменуе цю дiеву матерiю магнетизмом. Але нехай випробують, – просить вiн академii, наполягае вiн перед професорами, – яку чудову дiю викликае цей спосiб при звичайному погладжуваннi кiнчиками пальцiв; нехай без усякоi упередженостi познайомляться нарештi з усiма цими болючими кризами, загадковими станами, дивовижними одужуваннями, якi вiн чинить при розладi нервiв лише шляхом магнетичного впливу (тепер ми говоримо: навiювання). Але академiчно-професорська освiченiсть наполегливо чинить спротив тому, щоб кинути хоча б один неупереджений погляд на всi зазначенi Месмером i сотнi разiв засвiдченi явища. Цей флюiд, ця сила симпатичноi передачi, сутнiсть якоi не пiддаеться чiткому поясненню (уже це одне пiдозрiло), не значиться в компендiумi всiх розгадок фiлософського словника, a отже, подiбних речей не повинно бути. Явища, на якi вказуе Месмер, не можна пояснити за допомогою здорового глузду. Отже, вони не iснують.

Вiн прийшов на столiття ранiше, нiж слiд було, Франц Антон Месмер, i вiн запiзнився на два-три столiття. Рання епоха медицини проявила б спiвчутливу увагу до його дослiдiв, бо широка душа середньовiччя здатна була вмiстити все незбагненне. Вона ще вмiла дивуватися наiвно й по-дитячому, вiрити власному внутрiшньому потрясiнню бiльше, нiж очевидним речам. Будучи легковiрною, ця епоха була занадто глибоко пройнята волею до вiри i ii мислителiв: як ревним богословам, так i свiтським людям не здалося б безглуздим учення Месмера про те, що мiж макрокосмом i мiкрокосмом, мiж всесвiтньою душею й душею iндивiдуума, мiж сузiр’ям i людиною iснуе матерiально повнiстю змiнений, трансцендентний зв’язок; i цiлком зрозумiлим став би його погляд, що одна людина може дивовижним чином впливати на iншу магiею своеi волi i вмiлим поводженням. Без будь-якоi недовiри, з допитливо розкритим серцем глянула б фаустiвсько-унiверсальна свiтова наука того часу на експерименти Месмера. І натомiсть, новiтня наука теж дивиться на бiльшiсть психотехнiчних операцiй цього першого магнетизера не як на штукарство або диво. Саме тому, що ми день у день, чи не щогодини дiзнаемося про новi неймовiрнi вiдкриття й чудеса в галузi фiзики та бiологii, ми довго й сумлiнно сумнiваемося, перш нiж визнати невiрним те, що вчора здавалося неймовiрним; i дiйсно, бiльшiсть iз месмерiвських вiдкриттiв i дослiдiв легко узгоджуються з нашим сьогоднiшнiм уявленням про свiт. Хто стане заперечувати нинi, що нашi нерви, нашi почуття пiдлягають таемничим впливам, що ми е «iграшкою будь-якого тиску атмосфери», вiдчуваючи магнетичний вплив незлiченних iмпульсiв, внутрiшнiх i зовнiшнiх? Ми, до кого щойно сказане слово в ту ж мить перелiтае через океан, хiба не навчаемося щодня знову й знову тому, що ефiр, який нас оточуе, мае енергiю через невловимi коливання i життевi хвилi? Нi, нас аж нiяк не лякае бiльше думка Месмера, яку колись заперечували, що вiд нашого iндивiдуального ества виходить абсолютно своерiдна й конкретна особиста сила, яка, випромiнюючись далеко за межi того чи iншого нерва, здатна впливати певним чином на чужу волю й чужу особистiсть. Але фатальним чином Месмер з’явився занадто рано чи занадто пiзно: саме та епоха, в яку вiн мав нещастя народитися, не володiла органом для неясно-благоговiйних сподiвань. Жодних камер-обскур у справах психiки: перш за все порядок в незатемнене свiтло! Й саме там, де починаеться таемнича гра сутiнкового свiтла пiд час переходу вiд свiдомого до несвiдомого, холодний денний погляд рацiоналiстичноi науки виявляеться вкрай слiпим. Через те, що вона не визнае за душею iндивiдуальноi творчоi сили, то i ii медицина бачить в годинниковому механiзмi людини розумноi тiльки пошкодження органiв, хворе тiло, але в жодному разi не потрясiння душевне. Тому не дивно, що пiд час душевних розладiв вона не знае нiчого iншого, як тiльки премудрiсть цирюльника: проносне, кровопускання, холодну воду. Схиблених прив’язують до колеса й крутять доти, доки пiна не пiде у них з рота, або б’ють до нестями. Епiлептикiв нашпиговують рiзними лiками, усi нервовi стани оголошують просто неiснуючими, бо не вмiють iх пояснити. І коли цей вiдщепенець Месмер вперше починае допомагати людям, лiкуючи такi захворювання за допомогою свого магнетичного, здавалося б, магiчного впливу, обурений факультет вiдвертае очi й стверджуе, що в наявностi лише штукарство й брехня.

У цiй запеклiй авангарднiй сутичцi за нову психотерапiю Месмер абсолютно самотнiй. Його учнi, помiчники ще на пiвстолiття, на цiле столiття вiд нього вiдстали. І самотнiсть трагiчно посилюеться: у цього воiна немае навiть такого панцира, як повна впевненiсть у собi. Бо Месмер вiдчувае тiльки правильний напрям, дороги вiн ще не знайшов. Вiн вiдчувае, що стоiть на правильному шляху, вiдчувае, що випадково опинився в гарячiй близькостi вiд таемницi, великоi й плiдноi таемницi, i знае також, що сам не здатний вирiшити ii й розкрити до кiнця. І приголомшуе те, що людина, яку легковажнi чутки майже столiття поливали брудом як шарлатана, просить сприяння й допомоги саме у лiкарiв, своiх товаришiв; подiбно до того, як Колумб[28 - Христофор Колумб (1451–1506) – мореплавець, родом iз Генуi. У жовтнi 1492 р. вирушив у плавання до схiдних берегiв Азii. 12 жовтня вiдкрив острiв Сан-Сальвадор, поклавши початок вiдкриттю Америки.] перед своiм вiдплиттям блукае вiд одного королiвського двору до iншого зi своiм планом морського шляху до Індii, так i Месмер звертаеться то до однiеi, то до iншоi академii i просить зацiкавлення i сприяння своiй iдеi. І в нього, як у його великого побратима, на початку шляху закрадаеться помилка, бо вiн цiлком зачарований середньовiчною мрiею про дивовижний склад лiкiв; Месмер вважае, що своею магнетичною теорiею вiн вiдкрив засiб, який може зцiлювати абсолютно все, цю вiчну Індiю старовинного лiкарського мистецтва. Насправдi ж вiн давно вже, сам того не усвiдомлюючи, вiдкрив набагато бiльше, нiж нову дорогу; вiн, як Колумб, знайшов цiлий материк науки – психотерапiю з ii незлiченними архiпелагами й ще не дослiдженими краiнами. Бо всi цi, тiльки тепер вiдкритi краiни новоi психiатрii – гiпноз i навiювання, Християнська наука i психоаналiз, навiть спiритизм i телепатiя розташованi на тому новому континентi, який вiдкрив цей трагiчний одинак, сам не знаючи того, що ступав на iншу, чужу медицинi частину земноi кулi. Іншi обробили його сфери й зiбрали жнива там, де вiн кинув у борозни насiння, iншi насолоджувалися славою у той час, як його iм’я пiддаеться наукою ганебному забуттю разом з iменами усiляких еретикiв i базiк. Його сучасники порушили проти нього судову справу й винесли йому обвинувальний вирок. Настав час поквитатися з його суддями.




Замальовка


У 1773 роцi Леопольд Моцарт-батько пише своiй дружинi в Зальцбург: «Останнiм часом я майже не писав, тому що в нас був великий концерт у знайомого Месмера по Замiськiй вулицi, у саду. Месмер дуже добре грае на гармонiцi мiс Девiс[29 - Гармонiка мiс Девiс – старовинний музичний iнструмент, складався з набору скляних стаканчикiв, наповнених водою, якi давали мелодiйне звучання при дотику до iхнiх краiв вологими пальцями рук. Мiс Мерiенн Девiс (1744–1792) – вiдома свого часу виконавиця, яка виступала з концертами на склянiй гармонiцi по всiй Європi, особливо великий успiх здобула у Вiднi, при дворi Марii-Терезii.], вiн у Вiднi единий вчився цьому, i в нього набагато кращий скляний iнструмент, нiж був у самоi мiс Девiс. Вольфганг теж грав на ньому». Як бачимо, вони добрi друзi: вiденський лiкар, зальцбурзький музикант i його знаменитий син. Уже за кiлька рокiв до того, коли недоброi пам’ятi директор придворноi опери Афлiджiо (скiнчив потiм на галерах), незважаючи на iмператорський наказ, не захотiв поставити першу оперу чотирнадцятирiчного Вольфганга Амадея «Проста витiвка», у справу втручаеться з бiльшою, нiж в iмператора й двору, смiливiстю музичний меценат Франц Антон Месмер i надае свiй невеликий замiський театр для виконання нiмецькоi музичноi п’еси «Бастьен i Бастьенна», заслуживши собi таким чином поряд зi славою в iншiй галузi неминущу в iсторii честь – бути хрещеним батьком першого оперного твору Вольфганга Амадея Моцарта[30 - Вольфганг Амадей Моцарт (1756–1791) – австрiйський композитор, один iз представникiв вiденськоi класичноi школи, музикант унiверсального обдарування. Переосмислив i збагатив усi сучаснi йому музичнi жанри.]. Цiеi дружби маленький Вольфганг не забувае: у всiх листах говорить вiн про Месмера, найохочiше проводить час у гостях у свого «милого Месмера». І коли в 1781 роцi молодий композитор переiжджае на постiйне мiсце проживання до Вiдня, вiн у поштовiй каретi просто вiд застави йде в найближчий для нього будинок. «Пишу це в месмерiвському саду по Замiськiй вулицi», – так починаеться його перший лист до батька вiд 17 березня 1781 року. І в «Так всi роблять» вiн згодом створив своему вченому другу вiдомий гумористичний пам’ятник. Ще звучить i, мабуть, i в столiттях супроводжуватиме вiршi про Франца Антона Месмера жвавий речитатив:

Ось i магнiт вам,
Вiн все доведе.
Володiв ним Месмер, той,
Хто родом був
З краiн нiмецьких,
І знаменитим став
У Францii.

Але цей дивовижний доктор Франц Антон Месмер – не тiльки вчений чоловiк i любитель мистецтва, доброзичливий до людей, вiн i багата людина. Мало хто з вiденських мiстян володiли в той час таким дивно красивим, привiтним i вiдчиненим для всiх будинком, як його будинок по Замiськiй вулицi, 261, – воiстину невеликий Версаль[31 - Версаль – мiсто у Францii, розташоване недалеко вiд Парижа, у другiй половинi XVII ст. служив головною резиденцiею Людовiка XIV. З невеликого селища перетворився на красивий архiтектурний ансамбль, що включае в себе королiвський палац, парк з десятками фонтанiв, скульптур i рiзноманiтними будiвлями, внутрiшня й зовнiшня обробка яких вiдрiзнялася особливою розкiшшю.] на березi Дунаю. У великому, просторому, майже княжому парку гостi приходять у захват вiд усiляких витiвок у стилi рококо, невеликих боскетiв, тiнистих алей з античними статуями, пташника, голубника, того самого витонченого (на жаль, давно зниклого) садового театру, де вiдбулася прем’ера «Бастьен i Бастьенна», вiд круглого мармурового басейну, якому судилося в подальшому пiд час магнетичних сеансiв бути свiдком дивовижних сцен, i вiд галереi на невеликому пагорбi, з якоi вiдкриваеться далеко за Дунаем вид на Пратер. Не дивно, що балакуче й охоче до задоволень вiденське суспiльство залюбки збираеться в цьому прекрасному будинку, бо доктор Франц Антон Месмер вважаеться найбiльш шанованим громадянином з тих пiр, як одружився з удовою гофкамерата ван Буша, що мала капiтал бiльше нiж тридцять тисяч гульденiв. Його стiл, як розповiдае Моцарт, щодня накритий для всiх його друзiв i знайомих, у цiеi високоосвiченоi i привiтноi людини можна чудово поiсти й випити, та й духовних насолод не бракуе. Тут почуеш задовго до друку i найчастiше у виконаннi самого композитора новiтнi квартети, арii й сонати Гайдна[32 - Йосип Гайдн (1732–1809) – австрiйський композитор, один iз представникiв вiденськоi класичноi школи. Автор симфонiй, квартетiв, сонат, опер, концертiв для рiзних iнструментiв. Написана ним у 1798 р. ораторiя «Створення свiту» виконувалася 1802 р. при вiдкриттi Санкт-Петербурзького фiлармонiчного товариства. Автор комiчних i трагiчних опер.], Моцарта i Глюка[33 - Кристоф Вiллiбальд Глюк (1714–1787) – композитор, народився в Нiмеччинi, але як музикант сформувався в Чехii.], близьких друзiв родини, а також й останнi новинки Пучiнi[34 - Нiколо Пiччiннi (1728–1800) – iталiйський композитор, представник неаполiтанськоi оперноi школи.] й Регiна[35 - Вiнцент Рiгiнi (1756–1812) – iталiйський композитор i спiвак, який жив i працював в Австрii.]. А той, хто бажае за краще поговорити на серйознi теми, замiсть того аби слухати музику, знайде в особi господаря унiверсально освiченого спiврозмовника у будь-якiй сферi. Бо цей уявний «шарлатан» Франц Антон Месмер мае авторитет навiть серед учених. Уже в цей час, коли вiн, син епископського егеря, що народився 23 травня 1734 року в Іцнанзi на Боденському озерi, перебрався для подальшого навчання у Вiдень, вiн – дiйсний студент теологii мiста Інгольштадта та доктор фiлософii. Але цього зовсiм не досить невгамовнiй натурi Месмера. Як блаженноi пам’ятi доктор Фауст, вiн хоче володiти наукою у всiх ii галузях. І ось вiн вивчае спочатку у Вiднi право, щоб звернутися зрештою остаточно до четвертого факультету, до медицини. 27 травня 1766 року Францу Антону Месмеру, вже доктору двох наук, урочисто надають ступiнь доктора медицини владою й постановою найбiльш славетних, прекрасних, глибоко шанованих та знаменитих професорiв; його докторський диплом власноруч пiдписаний свiтилом терезiанськоi науки, високославним професором та придворним медиком Ван-Свiтеном[36 - Джерард Ван-Свiтен (1700–1772) – голландський вчений, один iз засновникiв так званоi староi вiденськоi клiнiчноi школи, лейб-лiкар iмператрицi Марii-Терезii. Керував медичним факультетом Вiденського унiверситету й Вiденською академiею наук. Займався питаннями фармакологii, хворобами легень i мозку, лiкуванням сифiлiсу ртутними препаратами. Автор шеститомноi працi «Коментарi до афоризмiв Г. Бурхаве про розпiзнавання та лiкуваннi хвороб» (1742–1776). Почесний член Петербурзькоi АН.]. Але Месмер, маючи великi статки завдяки одруженню, зовсiм не мае намiру вiдразу ж чеканити монету з дозвiльноi грамоти на лiкування. Вiн не поспiшае з лiкарською практикою i як учений-дилетант охоче слiдкуе за найновiшими вiдкриттями геологii, фiзики, хiмii та математики, за успiхами абстрактноi фiлософii та перш за все музики. Вiн сам грае i на клавiрi, й на вiолончелi, першим створюе скляну гармонiку, для якоi потiм Моцарт напише спецiальний квiнтет. Дуже швидко музичнi вечори у Месмера починають вважати чи не найулюбленiшими в культурному оточеннi Вiдня, i поруч iз невеликим концертним залом молодого Ван-Свiтена бiля Глибокого Рову, де кожноi недiлi з’являються Гайдн, Моцарт i в подальшому Бетховен, будинок по Замiськiй вулицi, 261 вважаеться одним з найкращих куточкiв мистецтва й науки.

Нi, ця неодноразово обмовлена людина, яку згодом несамовито оббрiхували як вiдщепенця медицини та неосвiченого темного знахаря, цей Франк Антон Месмер – не перший зустрiчний, це вiдчувае кожен пiд час знайомства з ним. Уже зовнiшньо будь-кому в суспiльствi впадае в око цей ставний широкочолий чоловiк, що мав високий зрiст i статечну поставу. Коли вiн зi своiм другом Крiстофом Вiллiбальдом Глюком з’являеться в одному iз салонiв Парижа, усi погляди зацiкавлено звертаються до цих двох нiмцiв, синiв Енака[37 - Сини Енака – згадуваний у Бiблii народ велетнiв.], що вищi за iнших на цiлу голову. На жаль, деякi збереженi зображення недостатньо повно вiдтворюють характер його обличчя; однак видно, що воно гармонiйно й красиво окреслене, що губи повнi, пiдборiддя округле й щiльне, лоб сформований чудово поверх ясних свiтло-сталевих очей; доброчинна впевненiсть випромiнюеться вiд цього могутнього чоловiка, якому при його невичерпному здоров’i судилося дожити до похилого вiку. Тому помилковим уявляти собi цього великого магнетизера чарiвником, демонiчним явищем з пекельними блискавками в очах, кимось на кшталт Свенгалi[38 - Свенгалi – один iз персонажiв (гiпнотизер) роману «Трiльдi» англiйського письменника й художника Джорджа Дю Морье (1834–1896).] або доктора Спалланцанi[39 - Спалащанi – лiкар, один iз дiйових осiб новели нiмецького письменника й композитора Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776–1822) «Пiщана людина».]; навпаки, вiдмiнною його рисою, за свiдченням усiх сучасникiв, е безкiнечне, непохитне терпiння. Не стiльки палкий, скiльки повнокровний, завзятий бiльшою мiрою, нiж легкозаймистий, вдумливо спостерiгае цей мiцний шваб за навколишнiми явищами; i подiбно до того, як вiн проходить через кiмнату, широко розставивши ноги, важким, твердим i розмiреним кроком, так й у своiх дослiдженнях iде вiн повiльно й упевнено вiд одного спостереження до iншого, повiльно, але непохитно. Вiн мислить не слiпучими чи блискучими спалахами, але обережними, у подальшому незаперечними твердженнями, i жодне протирiччя, жодне засмучення не порушать його спокою. У цьому спокоi, у цiй непохитностi, у цьому великому й наполегливому терпiннi й полягае власне генiй Месмера. І тiльки завдяки його надзвичайно скромнiй витримцi, його ввiчливiй, не сповненiй честолюбства манерi пояснюеться той iсторичний курйоз, що людина, яка користуеться у Вiднi одночасно i авторитетом, i багатством, мае тiльки друзiв i жодного ворога. Повсюди звеличують його знання, його невибагливий, симпатичний характер, щедру руку i щедрий розум: його душа, як i його вiдкриття, проста, благотворна й пiднесена. Навiть його колеги, вiденськi лiкарi, цiнують Франца Антона Месмера як чудового медика, правда, лише до того моменту, коли вiн, набравшись смiливостi, пiде власним шляхом i без схвалення факультету зробить вiдкриття свiтового значення. Тодi загальним симпатiям раптом настане край i почнеться боротьба не на життя, а на смерть.




Іскра, яка запалюе


Улiтку 1774 року якийсь знатний iноземець проiжджае з дружиною через Вiдень; дружина, яка раптово вiдчула рiзi в шлунку, звертаеться до вiдомого астронома, езуiтського патера Максимiлiана Гелла з проханням приготувати для неi з метою лiкування магнiт у зручному для користуваннi виглядi, який вона могла б покласти собi на живiт. Бо ту обставину, що магнiту властива особлива цiлюща сила – дещо дивне для нас припущення – вважали в магiчнiй i симпатичнiй медицинi колишньоi пори справою безперечною. Ще в старовину проявляли постiйний iнтерес до своерiдноi «поведiнки» магнiта. Парацельс називае його згодом «монархом усiляких таемниць», – бо цей вiдщепенець серед неорганiчноi природи виявляе зовсiм особливу властивiсть. У той час як свинець i мiдь, срiбло, золото, олово й звичайне, так би мовити, залiзо не мали власного буття, пiдкоряються силi тяжiння, цей один i единий елемент виявляе якусь натхненнiсть, самостiйну активнiсть. Магнiт владно притягуе до себе iнше, мертве залiзо, вiн, як единий суб’ект серед суцiльного оточення об’ектiв, здатний виражати щось подiбне до особистоi волi, i його владна звичка мимоволi викликае припущення, що вiн пiдпорядковуеться iншим, не земним (можливо, астральним) законам свiтобудови. Водiй кораблiв i наставник тих, хто втратив дорогу, вiн, будучи насаджений на вiстрi, безпомилково звертае свiй залiзний перст до полюса, i дiйсно здаеться, що в межах земного свiту вiн зберiг спогад про свое метеорологiчне походження. Такi особливостi одного-единого металу повиннi були, природно, надати свого магiчного впливу, перш за все, на класичну натурфiлософiю. Оскiльки розум людський незмiнно схильний мислити аналогiями, то лiкарi середньовiччя приписують магнiту симпатичну силу. Протягом столiття займаються вони випробуваннями: чи не може вiн притягувати до себе, на кшталт залiзноi тирси, також i хвороби з людського тiла. А там, де сфера темного, туди негайно ж iз цiкавiстю проникае свiтлим своiм совиним поглядом допитливий розум Парацельса. Його хитка фантазiя, деколи оманлива, а часом генiальна, без жодних вагань перетворюе неясне сподiвання попередникiв в патетичну впевненiсть. Його легкозаймистому розуму бачиться вiдразу ж беззаперечним, що поряд з «амброндальною», що дiе в бурштинi силою (тобто, з ще не отриманою нiяких прав на громадянство електрикою), сила магнетизму свiдчить про наявнiсть в землi, в «адамовiй матерii» особливоi, астральноi, пов’язаноi з зiрками субстанцii, i вiн вiдразу ж зараховуе магнiт до списку непогрiшних цiлющих засобiв. «Я стверджую ясно й вiдкрито, на пiдставi проведених мною дослiдiв з магнiтом, що в ньому прихована таемниця висока, без якоi проти безлiчi хвороб нiчого зробити неможливо». І в iншому мiсцi вiн пише: «Магнiт довго був в усiх на очах, i нiхто не подумав про те, чи не можна його в подальшому використати i чи не володiе вiн й iншою силою, окрiм притягання залiза. Шолудивi доктора часто тикають мене носом, що я не йду за древнiми; а чому менi йти за ними? Усе, що вони наговорили про магнiт, – нiщо. Покладiть на ваги те, що я про нього сказав, i судiть. Якби я слiпо слiдував за iншими i сам не ставив дослiдiв, то я знав би тiльки те, що знае кожен мужик, – що магнiт притягуе залiзо.

Але мудра людина сама повинна випробовувати, i ось я вiдкрив, що магнiт, окрiм явноi сили, яка кожному впадае в око – притягувати залiзо, – володiе й iншою, прихованою силою». І щодо того, як застосовувати магнiт для лiкування, Парацельс дае точнi вказiвки зi звичайною для нього рiшучiстю. Вiн стверджуе, що у магнiта е черево (полюс тяжiння) i спина (полюс вiдштовхування), що, будучи правильно налагодженим, вiн може пропустити свою силу через усе тiло; i цей спосiб поводження з магнiтом, який дiйсно е здогадкою про характер ще не вiдкритого електричного струму, вартуе, за словами цього вiчного задираки, «бiльшого, нiж усе, чому вчили галенiсти[40 - Галенiсти – послiдовники Клавдiя Галена (бл. 130 – бл. 200), давньоримського лiкаря, натуралiста, класика античноi медицини. Систематизував основнi iдеi античноi медицини в галузi анатомii, фiзiологii, терапii. Дав перший анатомо-фiзiологiчний опис людини. Уперше в iсторii ввiв у практику медичний експеримент на тваринах.] все свое життя. Якби замiсть того, щоб вихвалятися, вони взяли в руки магнiт, то зробили б бiльше, нiж усiею своею вченою балаканиною. Вiн вилiковуе витiкання з очей, вух, носа й iз зовнiшнiх дiлянок тiла. Тим же способом вилiковуються розкритi рани на стегнах, фiстули, рак, витiкання кровi в жiнок. Крiм того, магнiт вiдтягуе грижу й зцiлюе переломи, вiн витягуе жовтуху, водянку, як я неодноразово переконався на практицi, але немае потреби розжовувати все це невiгласам». Наша сучасна медицина зазвичай не надто серйозно поставиться до цих приголомшуючих повiдомлень; але те, що сказав одного разу Парацельс, е для його школи й два столiття потому одкровенням i законом. І ось його учнi поряд з iншим зiллям iз парацельсiвськоi чарiвноi кухнi шанобливо вирощують i плекають його вчення про цiлющу силу магнiту. Його учень Гельмонт, а пiсля нього Гокленiус, який опублiкував у 1608 роцi цiлий пiдручник «Трактат про магнетичне лiкування ран», пристрасно вiдстоюють, спираючись на авторитет Парацельса, органiчну силу зцiлення магнiтом; таким чином, поряд iз офiцiйною медициною пробивають собi дорогу в часi, як пiдземнi течii, i магнетичнi методи лiкування. Будь-ким iз цих безiменних першопроходцiв особливих шляхiв, ким-небудь iз забутих прихильникiв симпатичного лiкування i був, iмовiрно, запропонований мандрiвницi-iноземцi той магнiт.

Єзуiт Телль, до якого звернувся проiжджий пацiент, – астроном, а не лiкар. Йому не важливо, чи спричиняе магнiт цiлющу дiю при рiзких болях у шлунку чи нi, його справа – тiльки виготовити магнiт вiдповiдноi форми. Цей свiй борг вiн i виконуе. І в той же час вiн повiдомляе своему друговi, вченому докторовi Месмеру, про своерiдний випадок. І ось Месмер, завжди ласий до нового, завжди готовий пiзнати i випробувати новi методи в науцi, просить друга тримати його в курсi результатiв лiкування. Ледь почувши, що рiзi в шлунку хвороi зовсiм припинилися, вiн наносить пацiентцi вiзит i дивуеться швидкому полегшенню, яке вiдбулося пiсля накладення магнiту. Метод його зацiкавлюе. Негайно ж вiн вирiшуе випробувати його. Вiн доручае Теллю виготовити для себе кiлька магнiтiв подiбноi ж форми i робить ряд дослiдiв iз iншими пацiентами, накладаючи пiдковоподiбний намагнiчений шматок залiза то на шию, то на серце, але щоразу на хвору частину тiла. І дивна рiч, у деяких випадках вiн на свiй власний подив досягае успiху в лiкуваннi, абсолютно несподiваного, випадкового, особливо у якоiсь дiвчини Естерлiн[41 - Францель Естерлiн – одна з пацiенток Ф. Месмера, яка страждала на важку форму iстерii, протягом двох рокiв жила в його будинку й зiграла важливу роль у його долi.], яку вiн вилiкував таким чином вiд судом, i в професора математики Бауера.

Нехитрий лiкар вiдразу широко розкрив би рота й почав хвалитися, що знайшов новий талiсман здоров’я – магнiт. Справа здаеться такою ясною, такою простою, слiд тiльки при судомах й епiлептичних припадках вчасно накласти хворому на тiло чарiвну пiдкову, не питаючи, як i чому, – i диво зцiлення вiдбуваеться. Але Франц Антон Месмер – лiкар, людина науки, син новоi епохи, який мислить категорiями причинно-наслiдкових зв’язкiв. Його не задовольняе встановлене на око становище, що магнiт в цiлому рядi випадкiв допомiг його пацiентам майже чарiвним чином; як серйозний, мислячий лiкар саме тому, що не вiрить в чудеса, вiн бажае пояснити собi й iншим, чому цей таемничий мiнерал робить такi дива. Пiсля дослiду у нього в руках тiльки одна пiдказка для розгадки: багаторазовий цiлющий ефект магнiту; для логiчного висновку йому необхiднi й iншi ланки – обгрунтування причин. Лише в такому разi нова проблема буде не тiльки поставлена перед наукою, але й розв’язана.

І дивна рiч: неабияке щастя, здаеться, дае йому в руки – i саме йому – iнший кiнець ланцюга. Бо саме цей Франц Антон Месмер досяг майже десять рокiв тому, у 1766 роцi, докторського ступеня за допомогою вельми чудовоi, мiстично забарвленоi дисертацii пiд назвою «Про вплив планет», у якiй вiн пiд впливом середньовiчноi астрологii допускае зв’язок сузiр’iв та людини й висувае тезу, що деяка таемнича сила, яка виливаеться через далекi небеснi простори, дiе на кожну матерiю зсередини, що якийсь споконвiчний ефiр, таемничий флюiд, пронизуе увесь всесвiт, а з ним – i людину. Цей початковий флюiд, цю кiнцеву субстанцiю обережний studiosus позначив тодi надзвичайно невизначеним термiном «gravitas universalis», тобто силою загального тяжiння. Цю свою юнацьку гiпотезу чоловiк, який досяг зрiлостi, давно вже, напевне, забув. Але тепер, коли Месмер бачить, що при випадковому лiкуваннi досягнута настiльки незрозумiла дiя сталевого магнiту, метеориту, який також веде походження вiд зiрок, обидва цi початки: емпiричне й гiпотетичне, – вилiкувана накладенням магнiту пацiентка й теза докторськоi дисертацii – змикаються в одну, цiлiсну теорiю; тепер Месмер вiрить, що його фiлософське припущення незаперечно пiдтверджено явним лiкувальним впливом, i вважае, що знайшов для невизначеноi «gravitas universalis» правильне найменування: магнетична сила, тяжiнню якоi людина так само слухняна, як i зiрки всесвiту. Отже, магнетизм, так радiе вiн у передчаснiй радостi винахiдника, – це «gravitas universalis», той самий «невидимий вогонь» Гiппократа[42 - Гiппократ (бл. 460 – бл. 370 до н. е.) – давньогрецький лiкар, реформатор античноi медицини. Вiв життя мандрiвного лiкаря, побував у Єгиптi, Малiй Азii, Лiвii, у скiфiв, ознайомився з медициною цих краiн i народiв. Розробив вчення про темпераменти людей, про етiологiю хвороб, про дiагностику й симптоматику захворювань. Його система лiкування грунтувалася на етичних принципах, якi зберегли свою значущiсть i досi: не нашкодити; дотримуватися обережностi й щадити сили хворого; зберiгати лiкарську таемницю тощо.], той «чистий дух, найтонше полум’я», який, як вселенський творчий струм, пронизуе i свiтовий ефiр, i клiтину людського тiла. У його випадковому сп’янiннi йому здаеться, що предмет тривалих пошукiв, мiст, який з’еднуе зiрковi свiти з людством, знайдений. І вiн вiдчувае гордовите збудження: хто перейде цей мiст, той вступить до краiни невiдомого.

Іскра дала спалах. У результатi випадкового зiткнення досвiду й теорii у Месмера вийшов вибух думки. Але перший розряд вiдбуваеться абсолютно не в тому напрямку. Бо Месмер у своiй передчаснiй насназi вважае, що разом з магнiтом знайшов без зайвоi балаканини й унiверсальний цiлющий засiб, фiлософський камiнь[43 - «Фiлософський камiнь» – фантастична речовина, яка за уявленнями середньовiчних алхiмiкiв володiе чудодiйними властивостями: перетворенням неблагородних металiв на золото й срiбло, лiкуванням усiх хвороб, продовженням людського життя, поверненням молодостi. У рiзнi часи фiлософський камiнь називали по-рiзному: «червоний камiнь», «панацея», «великий елiксир», тощо.]; помилка, явно неправильний висновок з’являеться на самому початку його шляху й штовхае його далi. Але це помилка творча. Оскiльки Месмер не слiдуе за нею слiпо, але просуваеться згiдно зi своiм характером крок за кроком, не поспiшаючи, то, незважаючи на необхiднiсть обходiв, вiн рухаеться вперед. У нього ще попереду шляхи крутi й оманливi. Але в той час, як iншi важко й громiздко тупцяють прокладеними шляхами старих методiв, цей одинак все ж таки просуваеться вперед й повiльно намацуе шлях вiд юнацьких середньовiчних уявлень до кругозору сучасностi.




Першi дослiди


Вiдтепер Франц Антон Месмер, донедавна простий лiкар i любитель витонченоi науки, володiе однiею-единою життевою думкою чи, скорiше, думка володiе ним. Бо до останнього подиху судилося йому як непохитному дослiднику мiркувати про це perpetuum mobile, про цю рушiйну силу всесвiту. Усе свое життя, свiй стан, свою репутацiю, свое дозвiлля вiн вiддае основнiй iдеi. У цiй завзятостi, у цьому непохитному i все ж палкому самообмеженнi – велич i трагедiя Месмера, бо те, чого вiн шукае, магiчного вселенського флюiду, вiн нiколи не в змозi знайти в ясно доказовiй формi. А те, що вiн знайшов, нову психотехнiку, цього вiн зовсiм не шукав i за все свое життя не усвiдомив. Таким чином, йому дiстаеться доля до вiдчаю подiбна до долi його сучасника алхiмiка Беттгера, який у полонi своiх думок хотiв виготовити хiмiчне золото й при цьому випадково вiдкрив у тисячу разiв важливiшу порцеляну; i в тому, i в iншому випадку основна думка дае тiльки iстотний психiчний поштовх, а вiдкриття вiдбуваеться нiби само собою в процесi гарячково триваючих дослiдiв.

Спочатку у Месмера е тiльки фiлософська iдея про свiтовий флюiд i магнiт. Але радiус дii магнiту вiдносно невеликий, це бачить Месмер уже пiд час перших своiх дослiдiв. Його магнетична сила поширюеться лише на кiлька дюймiв, i все-таки таемниче передчуття Месмера не зра- дило; вiн вiрить, що в ньому таiться значно бiльша, нiби прихована потужнiсть, яку можна викликати назовнi штучно й пiдвищити шляхом правильного застосування. Вiн вдаеться до серйозних хитрощiв. Замiсть того, щоб накласти на хворе мiсце одну лише пiдкову, як той англiець, вiн прилаштовуе своiм хворим по два магнiти: один зверху, з лiвого боку, iнший знизу, з правого, щоб таемничий флюiд пройшов у замкнутому ланцюзi неперерваним через усе тiло й вiдновив, приливаючись й вiдливаючись, порушену гармонiю. Щоб посилити власний сприятливий вплив, вiн сам носить на шиi магнiт, зашитий у шкiряний мiшечок, i, не задовольняючись цим, передае свiй флюiд, який випромiнюе силу, усiм iншим предметам. Вiн магнетизуе воду, змушуе хворих купатися в нiй i пити ii, вiн магнетизуе шляхом натирання порцеляновi чашки i тарiлки, одяг i лiжка, магнетизуе дзеркала, щоб вони потiм вiдбивали флюiд, магнетизуе музичнi iнструменти, щоб i в коливаннях повiтря передавалася далi цiлюща сила. Усе фанатичнiше переймаеться вiн iдеею, що можна (як у подальшому з електрикою) передавати магнетичну енергiю шляхом проводки, накопичувати в пляшках, збирати в акумулятори. І ось вiн конструюе зрештою сумно вiдомий «цебер здоров’я», багаторазово висмiяну дiжку, великий, прикритий зверху дерев’яний чан, у якому два ряди пляшок, наповнених магнетизованою водою, сходяться до сталевоi штанги, вiд якоi можна пiдвести до хворого мiсця окремi рухливi дроти. Навколо цiеi магнетичноi батареi влаштовуються хворi, ревно торкаючись один одного кiнчиками пальцiв замкнутим ланцюгом, тому що Месмер на пiдставi досвiду стверджуе, що, пропускаючи струм через кiлька людських органiзмiв, вiн його знову-таки пiдсилюе. Але й експерименти з людьми не задовольняють його, – незабаром кiшки й собаки повиннi увiрувати в його систему; нарештi магнетизуються навiть дерева в месмерiвському парку й той водний басейн, у трiпочуче дзеркало якого пацiенти благоговiйно занурюють своi оголенi ноги, з руками, прив’язаними за допомогою канатiв до дерев, у той час, як сам керiвник грае на склянiй гармонiцi, теж намагнiченiй, щоб за допомогою ii нiжних i пружних ритмiв зробити нерви бiльш доступними проникненню унiверсального бальзаму.

Нiсенiтниця, шарлатанство, дивакуватiсть – так реагуе сучасний свiт iз вiдтiнком розчарування або жалю на цi безглуздi витiвки; тут, дiйсно, згадаеш Калiостро[44 - Алессандро Калiостро (спр. iм’я Джузеппе Бальзамо; 1743–1795) – знаменитий мiжнародний авантюрист, який видавав себе за медика й алхiмiка, мага й заклинателя духiв. Заснував таемну секту франкмасонства. Користувався великою популярнiстю в придворних колах Захiдноi Європи й Росii. Викритий у брехнi, не раз рятувався втечею з рiзних краiн. Як масон й авантюрист був засуджений в Римi на довiчне ув’язнення.] та iнших цiлителiв-чародiiв. Першi дослiди Месмера застрягають – до чого зайва делiкатнiсть? – безпорадно й жалiсно в жорстких i засмiчених заростях середньовiччя. Нам, нащадкам, звичайно здаеться порожнiм фарсом – переносити силу магнетизму на дерева, воду, дзеркала й музичнi iнструменти шляхом простого натирання й домагатися при цьому цiлющоi дii. Але щоб бути справедливим, уявiмо собi рiвень фiзичних знань у ту епоху. Три новi сили збуджують цiкавiсть тодiшньоi науки, три сили, кожна з яких ще в порi дитинства й кожна – Геркулес[45 - Геркулес – римське iм’я Геракла – героя грецькоi мiфологii, сина бога Зевса й дружини фiванського царя Алкмени. Надiлений величезною фiзичною силою, вiн зробив безлiч подвигiв. Найбiльш вiдомий цикл оповiдань про 12 подвигiв Геракла на службi у царя Еврiефея. Згiдно з переказами, за порадою кентавра Несса дружина Геракла просочила отруйною кров’ю сорочку чоловiка, i той, не витримавши страждань, спалив себе на багаттi. Культ Геракла був одним iз найпопулярнiших в античному свiтi.] у колисцi. Завдяки котлу, який винайшов Денi Папен[46 - Денi Папен (1647–1714) – французький фiзик i винахiдник, одним iз перших зробив спробу побудувати судно з паровим двигуном. За освiтою лiкар, працював асистентом у лабораторii Паризькоi академii наук. Виклав iдею пароатмосферноi машини, описав машину з паровим котлом.], завдяки новим машинам Ватта можна було мати перше уявлення про рушiйну силу пару, про величезний запас енергii атмосферного повiтря, який попереднiм поколiнням здавався якоюсь пасивною порожнечею, якимось недосяжним, безбарвним свiтовим газом. Ще десятилiття – й перший повiтряний корабель пiднiме людину над землею; ще чверть столiття – й парове судно вперше переможе iншу стихiю – водну. Але в той час величезна енергiя стисненого або викачаного повiтря доступна розумiнню тiльки в порядку проведення лабораторних дослiдiв, i настiльки ж скромно й боязко заявляе про себе електрика, цей iфрит, тодi ще замкнутий у жалюгiднiй лейденськiй банцi. Бо що вважаеться в 1775 роцi електричним явищем? Вольта ще не зробив свого вирiшального спостереження; тiльки вiд маленьких, iграшкових батарей можна отримати кiлька нi на що не здатних блакитних iскор i слабкий поштовх в суглоб пальця. Це все, що знае месмерiвська епоха про творчу силу електрики, – не бiльше й не менше, нiж про магнетизм. Але, мабуть, вже в той час невиразне передчуття наполегливо пiдказувало людськiй душi, що прийдешне за допомогою однiеi з цих сил, можливо, за допомогою стиснутого пару, можливо, за допомогою електричноi або магнетичноi батареi, змiнить форми свiту й забезпечить двоногим ссавцям на мiльйони рокiв панування над землею, – передчуття тих, дотепер ще не врахованих мас енергii, якi, будучи скутi рукою людини, наповнюють нашi мiста свiтлом, борознять небо й передають звук вiд екватора до полюса за нескiнченно малу частку секунди. Гiгантська сила полягае в зародку, у крихiтних починаннях того часу; це вже тодi вiдчувае свiт, вiдчувае Месмер; тiльки вiн, на свое нещастя, як принц у «Венецiанському купцi»[47 - «Венецiанський купець» – комедiя англiйського поета й драматурга Вiльяма Шекспiра (1564–1616), написана ним у 1597 р. i видана в 1600 р.], вибирае з трьох скриньок не ту, яку потрiбно, i приковуе увагу настороженоi в очiкуваннi вибуху епохи до слабшого елементу, до магнiту, – помилка, безперечно, але помилка, зрозумiла у той час.

Отже, вражають не першi прийоми Месмера, не намагнiчування дзеркала або басейну, – разючий для нас у його дослiдах той неймовiрно цiлющий вплив, який здiйснюе одна людина за допомогою магнiту, що абсолютно нiчого не вартий. Але навiть цi, на перший погляд дивовижнi, зцiлення виявляються при психологiчно правильнiй iх оцiнцi, зовсiм не такими вже й чудовими; з бiльшою часткою ймовiрностi й навiть iз упевненiстю можна сказати, що вiд початку всякого лiкування стражденне людство зцiлювалося завдяки навiюванню набагато частiше, нiж ми припускаемо й нiж схильна допускати медицина. Свiтова iсторiя доводить: не було ще настiльки безглуздого медичного методу, який би на якийсь час не принiс хворому полегшення, завдяки наявностi вiри в цей метод. Нашi дiди й предки лiкувалися засобами, над якими сучасна медицина спiвчутливо посмiюеться, та сама медицина, методи якоi наука майбутнiх п’ятдесяти рокiв оголосить з такою ж усмiшкою недiйсною i, можливо, навiть небезпечною. Бо там, де здiйснюеться несподiване зцiлення, навiюванню належить величезна роль, яку важко уявити. Вiд змов давнини до терiака й мишачого послiду середньовiччя й до радiевого жезла якогось Цейлейса всi методи лiкування зобов’язанi у будь-яку епоху величезною часткою свого впливу волi до здоров’я, яка прокинулася у хворого, i лише такою мiрою, що атрибут цiеi вiри: магнiт, гематит або обприскування – при багатьох захворюваннях майже недiевий у порiвняннi з силою, направленою з боку хворого на цей атрибут. Тому не дивно, а навпаки абсолютно логiчно й природно, що саме вiдкритий в останню чергу метод дае найнесподiванiший успiх, бо йому, ще невiдомому, забезпечений максимум надii, яка благотворно сприяе йому з боку людини; так було i з Месмером. Тiльки-но набула розголосу цiлюща дiя його магнiтiв в окремих, особливих випадках, як чутка про всемогутнiсть Месмера поширилася через Вiдень на всю краiну. І з ближнiх, i з далеких краiв поспiшають паломники до дунайського мага, кожен хоче випробувати дотик чудодiйного магнiту. Видатнi сановники закликають вiденського лiкаря в своi замки, в газетах з’являються повiдомлення про новий метод; сперечаються, оскаржують, пiдносять до небес i паплюжать мистецтво Месмера. Але головне: кожен хоче його випробувати або дiзнатися про нього. Ломота, посмикування, шум у вухах, паралiчi, рiзi в шлунку, розлад менструацiй, безсоння, бiль у печiнцi – сотнi хвороб, якi до цих пiр не пiддавалися жодному впливу, тепер вилiковуються магнiтом; чудо за чудом вiдбуваеться в будинку, який до цього часу призначався лише для затишку й веселощiв на Замiськiй вулицi, 261. Не минуло й року, як мандрiвник-iноземець привернув увагу Месмера до чарiвного засобу, а слава доти невiдомого лiкаря настiльки вийшла за межi Австрii, що доктора з Гамбурга, з Женеви, iз найрiзноманiтнiших мiст просять його пояснити iм спосiб застосування його настiльки дiевого, за чутками, магнетичного курсу, щоб вони могли продовжувати його дослiди i зi свого боку сумлiнно перевiрити. І велика спокуса для месмерiвського самолюбства! – обидва лiкарi, яким вiденський цiлитель довiрився в листах, д-р Унцер iз Альтона i д-р Харза з Женеви, повнiстю пiдтверджують чудову цiлющу дiю, якоi вони досягли за методом Месмера за допомогою магнiту, й обидва за своею iнiцiативою друкують схвальнi статтi про месмерiвськi методи. Завдяки таким переконаним позитивним вiдгуками Месмер знаходить все бiльше й бiльше послiдовникiв; зрештою курфюрст закликае його навiть в Баварiю. Але те, що з’явилося так яскраво у Вiднi, пiдтверджуеться так само блискуче в Мюнхенi. Так, накладений магнiт при паралiчi й слабкостi зору академiчного радника Остервальда мав такий гучний успiх, що академiчний радник друкуе в Аугсбурзi в 1776 роцi повiдомлення про свое зцiлення за допомогою Месмера: «Усе, що вiн зробив тут при рiзних хворобах, дае пiдставу припускати, що вiн пiдгледiв у природи один iз ii найтаемничiших рушiйних моментiв». Клiнiчно точно описуе зцiлений чоловiк те безвихiдне становище, у якому знайшов його Месмер, i як магнетичне лiкування позбавило його дивовижним чином застарiлого страждання, яке досi не пiддавалося жоднiй лiкарськiй допомозi. І щоб заздалегiдь вiдобразити будь-яке можливе заперечення з боку лiкарiв, розважливий академiчний радник пише: «Якщо хтось скаже, що iсторiя з моiми очима уявна, то я цим задовольнюся й вiд жодного лiкаря у свiтi не буду вимагати бiльшого, нiж зробити так, щоб я уявляв себе абсолютно здоровим». Пiд враженням цього незаперечного успiху Месмер вперше (i востанне) отримуе визнання. 28 листопада 1775 року Баварська академiя урочисто обирае його своiм спiвчленом, «бо вона переконана, що працi настiльки видатноi людини, яка увiчнила свою славу особливим i беззаперечним свiдченням неочiкуваноi й плiдноi вченостi своiми вiдкриттями, буде сприяти його блиску».

Протягом одного року отримана повна перемога, Месмер може бути задоволений: академiя, десятки лiкарiв й сотнi вдячних пацiентiв, якi одужали, беззаперечно свiдчать про цiлющу силу магнiту. Але дивно – у ту саму мить, коли кiлька свiдкiв без будь-якого стороннього впливу вiддають Месмеру належне, сам вiн себе засуджуе. Протягом цього року вiн знайшов уже сумну помилку в розрахунку, а саме: що не магнiт дiе в його руках, а дiють самi руки; отже, його вражаючий вплив на людей виходить не вiд мертвого мiнералу, яким вiн манiпулюе, а вiд нього, живоi людини, що зовсiм не магнiт був чудодiйним джерелом здоров’я, а сам магнетизер. Пiсля такого визнання проблема отримала несподiвано новий напрямок: ще один поштовх – i могла бути пiзнана дiйсна, персональна причиннiсть. Однак духовна напруженiсть Месмера недостатньо велика, щоб випередити цiле столiття. Крок за кроком просуваеться вiн невiрними й обхiдними шляхами. Але ось, вiдкинувши вбiк свiй чарiвний мiнерал, магнiт, чесно й рiшуче вiн вивiльняеться одночасно з магiчноi пентаграми[48 - Магiчна пентаграма. Пентаграма – правильний п’ятикутник, знак п’ятикутноi зiрки, якому в середнi столiття приписували магiчнi властивостi.] середньовiчного мотлоху; досягнута та точка, де iдея його стае для нас зрозумiлою й плiдною.




Здогади й усвiдомлення


Коли саме Месмер наважуеться на цей iсторичний поворот у методах свого лiкування, не можна встановити з точнiстю. Але вже у 1776 роцi його вдячний пацiент Остервальд пише з Баварii, що «д-р Месмер здiйснюе тепер бiльшу частину своiх сеансiв без будь-яких штучних магнiтiв, простим дотиком до хворих органiв частково безпосередньо, частково за допомогою будь-яких предметiв». Значить, не минуло навiть цiлого року, i Месмер помiтив, що магнiт абсолютно не потрiбен пiд час так званих магнетичних сеансiв, тому що коли вiн проводить просто рукою уздовж нервових шляхiв вiд одного полюса до iншого, хворий вiдчувае те саме збудження або полегшення; Месмеру варто тiльки доторкнутися до своiх пацiентiв, i нерви iх уже напружуються й готовi здригатися; без будь-якого приладу й медикаментiв уже вiдбуваються змiни в характерi хвороби органiзму, спершу у формi збудження, потiм – заспокоення. Отже, немае мiсця сумнiвам: вiд його рук iде щось невiдоме, щось набагато таемничiше, нiж магнiт, що неможливо пояснити нi за Парацельсом, нi за даними старовинноi й сучасноi медицини. І винахiдник стоiть у подивi перед своiм вiдкриттям: замiсть магнетичного методу вiн вiдкрив якийсь iнший.

Тепер Месмеру варто було б чесно сказати: «Я помилився, магнiт не мае нiякого значення, вся та сила, яку я йому приписував, належить не йому, i той цiлющий вплив, якого я на власний подив досягаю щодня, заснований на причинах, якi менi самому незрозумiлi». І звичайно, йому слiд було негайно ж перестати називати своi сеанси магнетичними й закинути всю вигадливу апаратуру намагнiчених пляшок, заряджених «цебер здоров’я», зачарованих чашок i дерев як абсолютно непотрiбне штукарство. Але як мало таких людей у полiтицi, у науцi, у мистецтвi, у фiлософii, навiть з числа найсмiливiших, якi здатнi мужньо й виразно зiзнатися, що вчорашнiй iхнiй погляд був помилкою й безглуздiстю. Так i Месмер. Замiсть того, щоб рiшуче вiдмовитися вiд неспроможноi теорii про цiлющу силу магнiту, вiн робить складний вiдступ й починае двозначно оперувати з поняттям «магнетичний», пояснюючи, що магнiт як мiнерал, дiйсно, не допомагае, але сила, яка дiе пiд час його сеансiв, теж магнетизм, «життевий» магнетизм, у живому людському органiзмi аналогiчний таемнiй силi мертвого металу. Вiн робить вельми розлогi й смутнi спроби представити справу так, що врештi-решт у його системi нiчого по сутi не змiнилося. Але в дiйсностi це знову надумане поняття «життевий» магнетизм (зазвичай, перекладаеться вкрай невдало, «тваринний» магнетизм) означае щось до крайнощiв далеке вiд проповiдуваноi досi металотерапii, i починаючи з цiеi митi, потрiбно бути надзвичайно уважним, щоб не дати ввести себе в оману за посередництвом свiдомо створеноi iдентичностi термiна. Із 1776 року магнетизувати аж нiяк не означае у Месмера торкатися магнiтом або впливати ним, але тiльки надавати можливiсть таемничiй людськiй силi, що витiкае з нервiв на кiнцях пальцiв («життева» сила), дiяти на iнших людей. І якщо донинi особи, якi практикують цей симпатичний метод погладжування, усе ще називають себе магнiтопатами, то вони користуються цим словом зовсiм неправильно, бо, iмовiрно, у жодного з них в будинку взагалi немае магнiту. Увесь iхнiй метод заснований виключно на особистому впливi, будучи терапiею навiювання або флюiдальною терапiею.

Таким чином через рiк пiсля свого першого вiдкриття Месмер благополучно долае свою найнебезпечнiшу помилку; але яка прекрасна, яка доречна була ця помилка! У той час Месмер ще вважав, що при судомах або нервових нападах досить накласти хворому магнiт на тiло, майстерно провести ним кiлька разiв туди-сюди – i хворий здоровий. Але тепер, коли ця приемна iлюзiя про чудодiйну силу магнiту руйнувалася, вiн безпорадно стоiть перед чарiвною картиною, яку щодня досягае голими руками. Бо звiдки, власне кажучи, цей чудовий вплив, що виходить тодi, коли вiн погладжуе скронi своiм хворим, обвiвае iх своiм диханням, коли вiн за допомогою колоподiбних рухiв уздовж м’язовоi системи викликае цей таемничий, раптовий нервовий трепет, цi несподiванi здригання? Це флюiд, «життева сила», яка виходить iз його, Франца Антона Месмера, органiзму; i знову запитання: чи виходить ця унiкальна сила лише з його особливого органiзму чи вiд будь-якоi iншоi людини так само? Можна ii пiдвищити за допомогою волi, можна дробити ii i посилювати iншими елементами? І як вiдбуваеться ця передача сили? Психiчним шляхом (анiмiстичним) або, можливо, як хiмiчне випромiнювання й випаровування дрiбних, невидимих частинок? Це земна сила чи божественна, психiчна чи фiзична, а можливо, духовна? Вона йде вiд зiрок чи е найтоншою есенцiею нашоi кровi, продуктом нашоi волi? Тисяча запитань постае разом перед простою, не дуже розумною й лише вiддано спостережливою людиною, тисяча запитань для неi свiдомо нерозв’язних i з яких найважливiше – чи вiдбуваються так званi магнетичнi зцiлення анiмiстичним чи флюiдальним шляхом – досi не отримано задовiльного розв’язання. У який лабiринт потрапив вiн несподiвано з тих пiр, як вiдтворив це безглузде лiкування, здiйснене за допомогою магнiтноi пiдкови над тiею iноземкою; як далеко завела його ця сумна помилка! Минають роки, i вiн не бачить просвiтку. Лише одне ясно Месмеру, лише одне знае вiн зi своеi власноi дивовижноi практики: краще, нiж будь-який хiмiчний засiб, часто може жива людина допомогти в багатьох випадках своею присутнiстю i своiм впливом на нервову систему. Із усiх природних тiл найкраще дiе на людину сама людина. Хвороба, згiдно з його уявленнями, це порушення гармонii в людинi, небезпечна перерва в ритмiчнiй змiнi припливу й вiдпливу. Але в кожнiй людинi жива глибоко закладена цiлюща сила, воля до здоров’я, вiчний життевий iмпульс до витiснення всього хворобливого; i завдання нового магнетичного лiкування – пiдвищити цю волю до здоров’я (якою механiчна медицина, дiйсно, дуже довго нехтувала) шляхом магнетичного впливу (ми говоримо: навiювання). Із цiлком правильноi з психологiчноi точки зору думки Месмера, яка знаходить потiм у Християнськiй науцi свiй крайнiй розвиток, душевна установка, воля до здоров’я дiйсно здатнi творити дива одужання; задачею лiкаря е здатнiсть викликати диво до життя. Магнiтопат мовби лише заряджае виснаженi нерви для вирiшального поштовху, вiн наповнюе й змiцнюе внутрiшню захисну батарею органiзму. Але Месмер нагадуе, що при спробi пiдняти життеву силу людини не слiд лякатися, якщо симптоми хвороби замiсть того, щоб вiдразу ж вiдступити, стають спочатку навпаки рiзкiшими, конвульсивнiшими, бо задачею кожного правильного магнетичного курсу i е довести будь-яку хворобу до крайнього ii загострення, до кризи й судом; без зусиль можна впiзнати у цiй знаменитiй «теорii криз» Месмера давно випробуваний екзорцизм диявола за часiв середньовiччя й вигнання хвороб за методом добре йому вiдомого патера Гаснера[49 - Йоганн Йозеф Гаснер (1727–1779) – католицький священник, який прославився «чудовими зцiленнями», яких вiн домагався, виганяючи бiсiв. Його «метод» бурхливо обговорювався як у церковних, так i в медичних колах.]. Сам того не пiдозрюючи, Месмер з 1776 року систематично зайнятий сеансами навiювання й гiпнозу, i первiсна таемниця його успiху полягае, перш за все, у напруженостi його особистоi мiцi, яка випромiнюеться з особливою силою й вражае майже магiчно. Але все-таки, хоч i мало знае Месмер про дiевий початок свого методу, уже в тi першi роки цьому дивовижному одинаку вдалося встановити деякi iстини, що вiдкрили шляхи для подальшого розвитку. Перш за все, Месмер зауважуе, що деякi з його пацiентiв особливо сприйнятливi до магнетизму, а iншi зовсiм несприйнятливi; таким чином, однi люди дiють як джерела волi, а iншi – як ii отримувачi; але якщо збiльшити кiлькiсть учасникiв, то сприйнятливiсть посилюеться за допомогою масового навiювання. Такими своiми спостереженнями Месмер дав рiзкий поштовх до подальшоi диференцiацii тодiшньоi науки про характер, завдяки цьому новому висвiтленню душевний спектр абсолютно несподiвано дае iншi, бiльш барвистi уявлення. Ми бачимо, що людина, яка поза своею волею наштовхнулася на величезну проблему, без стороннього сприяння сама ставить безлiч нових запитань.

Але хворим немае справи до флюiду, вони не питають, «як» i «чому», вони натовпами тiсняться, нестримно керованi чутками про новизну, про незвичайнiсть. Незабаром Месмеру доводиться влаштувати у своему будинку на Замiськiй вулицi власний магнетичний госпiталь; навiть iз iнших краiн приiжджають хворi з тих пiр, як вони почули про знамените зцiлення юноi дiвчини Естерлiн i прочитали захопленi вдячнi вiдгуки iнших його пацiентiв. Час музики й галантних iгор на повiтрi тепер уже минув у будинку 261 на Замiськiй вулицi; Месмер, який до цих пiр практично не користувався докторським дипломом, з ранку до ночi гарячково працюе на своiй новiй фабрицi здоров’я за допомогою жезлiв, бакетiв i рiзних хитрих пристосувань. Навколо мармурового басейну в саду, у якому ранiше пустували золотi рибки, сидять тепер у замкнутому колi одержимi недугами й ревно занурюють ноги в цiлющу воду. Кожен новий день приносить звiстки про новий трiумф магнетичних сеансiв, щогодини з’являються новi вiруючi, бо чутка про дивовижнi зцiлення просочуеться крiзь вiкна й дверi; незабаром все мiсто тiльки й говорить про знову вiдродженого Теофраста Парацельса. Але серед цього успiху одна людина зберiгае тверезiсть – це сам маестро Месмер. Усе ще незважаючи на наполягання друзiв, вiн не наважуеться остаточно висловитися про цей чудодiйний флюiд: лише в двадцяти семи положеннях вiн невиразно викладае вiрну теорiю життевого магнетизму. Але вiн вперто не погоджуеться повчати iнших, вiдчуваючи, що сам повинен вивчити спочатку таемницю свого власного впливу.




Роман дiвчини Парадиз


Тою ж мiрою, у якiй виграе Франц Антон Месмер у популярностi у Вiднi, програе вiн у симпатiях серед свого оточення. Усе вiденське суспiльство, ученi та професори, полюб- ляло його, людину багато в чому обiзнану, нечестолюбну, багату й водночас гостинну, увiчливу й завжди далеку вiд зарозумiлостi, – усе це доти, доки вiн бавився новими iдеями як дилетант-початкiвець. Тепер, коли Месмер серйозно береться за справу i його своерiднi сеанси породжують сенсацiю, вiн починае раптом вiдчувати з боку своiх товаришiв за фахом, лiкарiв, якийсь опiр, спершу таемний, а потiм потроху й вiдкритий. Даремно запрошуе вiн своiх колишнiх колег до себе в магнетичну клiнiку, аби довести iм, що вiн оперуе не знахарським зiллям i замовляннями, а за допомогою обгрунтованоi системи, нiхто iз запрошених професорiв i докторiв не бажае серйозно розбиратися в цих казусних зцiленнях. Увесь цей рiд терапii за допомогою кiнчикiв пальцiв без клiнiчного втручання, без лiкiв або прописаних засобiв, цi манiпуляцii з чарiвним жезлом i з магнетизованими цебрами не здаються iм, зрозумiло, занадто серйозними. Поступово Месмер починае вiдчувати гострий холодок ззовнi. «Прийом, влаштований тут моiм першим iдеям, вразив мене холодом», – пише вiн у тi днi в Мюнхен. Вiн щиро сподiвався, що зустрiне з боку великих учених цього мiста, яке стало йому рiдним, у колишнiх своiх друзiв по науцi й музицi принаймнi зацiкавлення або критичну увагу. Але, колись дуже товариськi, люди науки зовсiм не заводять з ним розмову, вони тiльки насмiхаються й глузують, усюди вiн наштовхуеться на упереджене заперечення, що викликае в нього гiркоту. У березнi 1776 року вiн знову повiдомляе секретарю Баварськоi академii, що його iдея «пiддалася у Вiднi внаслiдок ii новизни майже загальному гонiнню», а два мiсяцi потому скаржиться бiльш гаряче, не занадто добираючи слова: «Я все ще продовжую робити фiзичнi й медичнi вiдкриття у своiй галузi, але надiя на наукове завершення моеi системи на цей момент тим бiльше неможлива, що менi доводиться постiйно мати справу з огидними iнтригами. Тут оголосили мене брехуном, а всiх, хто вiрить у мене, – дурнями. Так зустрiчають нову iстину».

Невiдворотна доля занадто раннього виступу на свiтовiй аренi наздогнала його: безсмертний консерватизм факультетiв вiдчувае в ньому наближення нового пiзнання i з обуренням озброюеться проти нього. Вiдразу починаеться у Вiднi глухе й напружене бродiння, спрямоване проти його магнетичних сеансiв: у французьких i нiмецьких журналах з’являються, зрозумiло, без пiдпису кореспонденцii з Вiдня, що висмiюють методи Месмера. Але ненависть змушена ще дiяти за спиною, бо бездоганна особиста витримка Месмера не дае вiдповiдних приводiв для вiдкритого нападу. Незручно назвати шарлатаном, невiгласом, неспроможним знахарем доктора двох факультетiв, який ось уже десять рокiв мае на своему дипломi пiдписи таких авторитетiв, як Ван-Смiтен i Ван-Гаен[50 - Антон Ван-Гаен (1704–1776) – нiдерландський лiкар, з 1754 р. займався медичною практикою у Вiднi, де створив клiнiчну школу, яка здобула широку популярнiсть.]. Не можна також дорiкнути йому й у вимаганнi грошей, тому що ця багата людина лiкуе бiльшу частину пацiентiв абсолютно безкоштовно.

І що найобразливiше, не доводиться навiть його дискредитувати як хвалька чи пустодзвона, бо Месмер нiскiльки не перебiльшуе масштабу свого вiдкриття. Вiн аж нiяк не стверджуе (як, наприклад, Мерi Бейкер-Еддi у подальшому зi своею Християнською наукою), що вiдкрив унiверсальну терапiю, яка усувае потребу в будь-якому iншому медичному втручаннi; вiн з ретельним самообмеженням пiдкреслюе, що його життевий магнетизм безпосередньо допомагае лише при нервових хворобах i впливати на пiзнiшi фiзичнi iх прояви може у будь-якому випадку лише опосередковано. Цим вiн нiбито стримуе те вороже почуття, що потайки накопичилося у його колег, якi чекають нагоди поставити пiднiжку ненависному новатору.

Нарештi довгоочiкуваний випадок трапляеться. Епiзод з дiвчиною Парадиз дае привiд легко перетворити безневинний роман у драму, бо рiдко в iсторii хвороб сценiчна обстановка була настiльки ефектною. Марiя Терезiя Парадиз, надзвичайно талановита молода дiвчина, вважаеться безнадiйно слiпою ще з чотирьох рокiв, бо саме в цьому вiцi вiдбулося ураження зорових нервiв; ii видатна здатнiсть до гри на клавiрi привела до популярностi у Вiднi. Імператриця особисто пiклуеться про неi. Вона призначила батькам обдарованоi дитини пенсiю розмiром двiстi золотих дукатiв i дае iй за свiй рахунок подальшу освiту; згодом дiвчина Парадиз дала багато концертiв, один навiть у присутностi Моцарта, i безлiч ii неопублiкованих композицiй донинi зберiгаеться у Вiденськiй бiблiотецi.

І ось цю молоду дiвчину приводять до Месмера.

Перед тим ii роками лiкували за всiма правилами науки, але безрезультатно, першi окулiсти Вiдня: вiдомий оператор професор Барт i придворний лiкар Штерк. Але деякi ознаки (конвульсивне здригання очей, якi в той момент виступають з орбiт, болi в селезiнцi й печiнцi, якi викликають щось на кшталт нападiв божевiлля) дають пiдставу думати, що слiпота дiвчини Парадиз виникае не через руйнування зорового нерва, а лише через розлади, обумовленi психiкою. Роблять ще одну спробу й приводять ii до Месмера, який виявляе в нiй потрясiння загальноi нервовоi системи й визнае, що в такому випадку iснуе можливiсть ii вилiкувати за допомогою його, Месмера, метода. Щоб мати змогу ретельно стежити за успiхами магнетичного курсу, вiн бере ii до себе в дiм, де пiддае магнетичному лiкуванню безкоштовно разом з двома iншими пацiентками.

До цього моменту всi свiдчення сучасникiв тотожнi. Але вiдтодi з’являеться цiлковите протирiччя мiж показами Месмера, який стверджуе, що вiн майже повнiстю повернув iй зiр, i свiдченням професорiв, якi вiдкидають будь-яку претензiю на полiпшення як брехню й «уяву». (Слово «уява» грае вiдтепер вирiшальну роль пiд час закидання докорiв Месмеру вiд наукових кiл.) Звичайно, нинi, через пiвтора столiття, важко зробити вибiр мiж двома твердженнями, адже вони суперечать одне одному. На користь лiкарiв спрацьовуе той факт, що до Марii Терезii Парадиз i надалi нiколи вже не повернувся бiльше зiр; на боцi Месмера, окрiм свiдчень громадськостi, записка, складена батьком молодоi дiвчини i яка здаеться не дуже наочною, щоб можна було оголосити ii просто пiдробкою. Бо я знаю мало документiв, якi б так вичерпно й повно з психологiчноi точки зору вiдтворювали перше сприйняття свiтла людиною, яка поступово позбавлялася слiпоти; щоб вигадати такi найтоншi, заснованi на знаннi людськоi душi подробицi, потрiбен був би кращий поет i психолог, нiж старий гоф-секретар Парадиз-батько чи така непоетична натура, як Месмер. В основнiй частинi сказано: «Пiсля нетривалого, енергiйного магнетичного впливу з боку пана доктора Месмера вона почала розрiзняти обриси поставлених перед нею тiл i фiгур. Але нове вiдчуття було настiльки вразливим, що вона могла дивитися на все це тiльки в дуже темнiй, зачиненiй вiконницями кiмнатi. Коли перед ii очима, на яку поклали вп’ятеро складену пов’язку, проводили запаленою свiчкою, хоча й робили це швидко, вона вiдразу падала, немов уражена блискавкою. Першою людською фiгурою, яку вона побачила, був пан доктор Месмер. Вона уважно спостерiгала за ним i за всiлякими рухами його тiла, якi вiн робив, щоб випробувати ii. Вона до певноi мiри була збентежена цим i сказала: «Як жахливо бачити це! Невже так виглядае людина?» До неi, за ii бажанням, привели великого домашнього песика, дуже ручного, ii улюбленця, i вона оглянула його з тiею ж увагою. «Цей пес, – сказала вона потiм, – подобаеться менi бiльше, нiж людина; менi набагато легше на нього дивитися». Особливо вражали ii носи на обличчях, якi вона розглядала. Дiвчина не могла стриматися вiд смiху. Вона висловлювалася про це так: «Менi здаеться, що вони зверненi на мене iз загрозою й хочуть виколоти менi очi». Пiсля того як вона побачила достатню кiлькiсть облич, то звикла до цього. Найважче iй навчитися розрiзняти кольори й ступiнь вiддаленостi предметiв, бо щодо того вiдчуття, яке з’явилося з появою зору, вона настiльки ж недосвiдчена й наiвна, як новонароджена дитина. Дiвчина Парадиз завжди розрiзняе кольори, але плутаеться у iхнiх назвах, особливо якщо ii не навели на слiд – виробляти порiвняння з кольором, який iй уже знайомий. При спогляданнi чорного кольору вона пояснюе, що це образ ii колишньоi слiпоти. Цей колiр завжди пробуджуе в нiй деяку схильнiсть до меланхолii, яка часто була iй притаманна протягом лiкування. У цей час вона неодноразово вибухала несподiваними риданнями. Одного разу з нею трапився такий сильний напад, що вона кинулася на софу, вiдбивалася руками, намагалася зiрвати iз себе пов’язку, вiдштовхувала все перед собою i, жалiбно стогнучи й плачучи, виявляла своею поведiнкою такий розпач, що мадам Сакко чи будь-яка iнша знаменита актриса не могла б знайти кращого зразка для зображення жiнки, ураженоi великим горем. Швидко цей сумний настрiй минув, i вона повернулася до своеi колишньоi привiтностi й життерадiсностi, хоча незабаром пiсля цього знову з нею трапився такий самий напад. У першi днi почувши про те, що вона прозрiла, нас почали часто вiдвiдувати родичi, друзi й високопоставленi особи, й вона почала сердитися. Одного разу, коли дiвчина саме була цим незадоволена, вона висловилася у розмовi зi мною так: «Чому я вiдчуваю себе менш щасливою, нiж ранiше? Усе, що я бачу, викликае в менi неприемне збудження. Ох, я була набагато спокiйнiшою зi своею слiпотою!» Я втiшив дiвчину тим аргументом, що ii нинiшне роздратування походить вiд сприйняття чужого середовища, у якому вона перебувае. Але коли вона звикне до зору, стане такою ж спокiйною й задоволеною, як iншi. «Це добре, – вiдповiдала вона, – бо, якщо, глянувши на що-небудь нове, менi й надалi судилося вiдчувати занепокоення на кшталт нинiшнього, я готова просто зараз повернутися до колишньоi слiпоти».

Оскiльки нове вiдчуття повернуло ii на первiсний природний щабель, то вона цiлком вiльна вiд упереджених поглядiв i називае речi просто за тим природним враженням, яке вони на неi справляють. Вона дуже добре розбираеться в рисах обличчя й робить з цього висновки про властивостi характеру. Знайомство з дзеркалом викликало в неi велике здивування; вона не могла зрозумiти, як це плоске дзеркальне скло вловлюе предмети й знову подае iх людському оку. Їi завели в чудову кiмнату, де була висока дзеркальна стiна. Вона почала виробляти перед нею дивовижнi викрутаси й рухи тiлом й особливо смiялася з того, що зображення в дзеркалi, коли вона наближалася, рухалося до неi, а при вiддаленнi вiд нього – вiдступало. Усi предмети, якi вона помiчае на вiдомiй для неi вiдстанi, здаються iй маленькими, а в ii уявi вони збiльшуються мiрою того, як наближаються до неi.

Коли вона з розплющеними очима пiдносила до рота шматочок пiдсмаженого хлiба, вiн здавався iй таким великим, що може не помiститися в ротi. Потiм ii провели до басейну, який вона назвала великою мискою для супу. Їй здавалося, що дерева в алеi рухаються обабiч неi, а на зворотньому шляху вона думала, що будинок iде iй назустрiч, i особливо сподобалися iй освiтленi вiкна. Наступного дня довелося виконати ii бажання й повести в сад при свiтлi дня. Вона знову уважно оглянула всi предмети, але не з таким задоволенням, як напередоднi ввечерi. Дунай, який протiкав перед будинком, вона назвала довгою й широкою стрiчкою i вказала точно тi мiсця, де бачить початок i кiнець рiчки. До дерев, що виднiлися приблизно за тисячу крокiв по той бiк рiчки, на так званому Пратерi, на ii думку, можна було доторкнутися, витягнувши вперед руки. Так як це вiдбувалося в обiдню пору, вона не могла довго перебувати з вiдкритими очима в саду. Вона сама зажадала, щоб iй знову зав’язали очi, бо сприйняття свiтла не пiд силу ii слабкому зору й викликае запаморочення. А коли в неi на очах знову пов’язка, то вона без поводирiв не наважуеться на жоден крок, хоча, коли була слiпою, упевнено ходила по добре знайомiй кiмнатi. Несфокусованiсть нового почуття стало причиною того, що вона повинна бути бiльш уважною за клавiром, аби зiграти що-небудь, у той час як ранiше вона бездоганно виконувала цiлi концерти, ще й одночасно розмовляла з шанувальниками. Тепер з вiдкритими очима iй важко зiграти навiть невеликий етюд. Вона стежить за своiми пальцями, як вони пiднiмаються над клавiром, але при цьому часто не потрапляе на потрiбнi клавiшi».

Чи викликае цей досить зрозумiлий, просто-таки класичний опис враження пiдробки? Чи можна, дiйсно, припустити, що очевидцi, якi користуються повагою, дали себе обвести навколо пальця й вiдправили повiдомлення в газети про чудесне зцiлення, не взявши на себе клопiт упевнитися щодо стану колишньоi слiпоi, яка живе на вiдстанi двох вулиць? Але саме через галас, який був викликаний цим випадком магнетичного лiкування, лiкарська корпорацiя з невдоволенням втручаеться в справу. Цього разу Месмер вторгся в iхню власну, особисту область, i окулiст, i професор Барг, у якого дiвчина Парадиз протягом декiлькох рокiв безуспiшно шукала допомоги, з особливим завзяттям озброюються проти незваного цiлителя. Вiн стверджуе, що дiвчину Парадиз слiд розглядати ще як слiпу, тому що вона часто не знае назв предметiв, якi знаходяться перед нею, i нерiдко плутае iх, – помилка, психологiчно дуже зрозумiла й навiть iмовiрна для слiпоi, яка вперше пiзнае предмети. Але за офiцiйним свiтом сила переваги. Перш за все втручання впливових лiкарiв ставить перепону намiру Месмера особисто показати iмператрицi Марii Терезii свою пацiентку, яка знаходиться на шляху до одужання; i все лютiше намагаються роздратованi колеги перешкодити Месмеру продовжувати магнетичне лiкування. За яким правом? – варто, об’ективно кажучи, запитати. Бо навiть у найнесприятливiшому випадку метод навiювання не може зробити мертвий зоровий нерв дiвчини Парадиз ще бiльш мертвим, не може зробити слiпу бiльш слiпою. Таким чином, навiть маючи бажання, не можна з жодного з параграфiв закону вилучити право стороннiх осiб забрати в дипломованого лiкаря його пацiентку посеред лiкування. І лише тому, що дiвчина Парадиз сама мiцно тримаеться за свого цiлителя, суперники Месмера обирають обхiдний шлях, щоб позбавити його дорогоцiнного об’екта дослiдiв: вони навiюють батькам Парадиз страхiтливу думку, що якщо iхня дочка дiйсно прозрiе, то вiдразу ж утратить прихильнiсть iмператрицi й залишиться без пенсii, що складае двiстi дукатiв i буде покiнчено зi своерiдною сенсацiею вiд виступiв слiпоi дiвчини. Цей аргумент – загроза фiнансова – вiдразу ж дiе на сiм’ю. Батько, що до цього часу цiлком довiряв Месмеру, насильно вриваеться в будинок, вимагае вiддати негайно свою дочку i загрожуе оголеною шаблею. Але, дивна рiч, опiр зустрiчае вiн не з боку лiкаря. Сама дiвчина Парадиз, яка за цей час емоцiйно прив’язалася до свого цiлителя чи то в якостi медiума, чи то з еротичних спонукань, конкретно заявляе, що не мае намiру повертатися до батькiв, а залишаеться в Месмера. Це дратуе ii матiр, вона з неймовiрною люттю накидаеться на непокiрну дiвчину, яка вiддае перевагу чужiй людинi, а не своiм батькам, завдае iй, беззахиснiй, тяжких тiлесних ушкоджень i поводиться щодо неi так жахливо, що та падае, охоплена судомами. Але незважаючи на всi накази, погрози й побоi, не вдаеться змусити стiйку дiвчину Парадиз покинути свого покровителя (а можливо, свого коханого). Вона залишаеться в магнетичнiй клiнiцi. Месмер здобув перемогу, правда пiррову перемогу, бо в результатi перенесеного потрясiння й насилля слабкий проблиск свiтла, який був досягнутий такою важкою працею, згасае. Доводиться знову почати лiкування, щоб оживити розладнанi нерви. Але на це Месмеру не дають часу. Факультет уже пустив у хiд найважчi гармати. Вiн мобiлiзував архiепископа кардинала Мiгадзi, iмператрицю i двiр i, здаеться, наймогутнiшу в Терезiанськiй Австрii iнстанцiю: знамениту комiсiю моралi. Професор Штерк, як глава медичного вiдомства в Австрii, дае за дорученням iмператрицi наказ «покласти край цим брехням». І ось держава забирае у магнетизера владу над його медiумом. Месмера примушують негайно перервати лiкування й видати батькам дiвчину Парадиз, яка ще не отримала зцiлення, незважаючи на ii вiдчайдушнi благання. Подальшi наслiдки цiеi непростоi справи, за браком вiдповiдних документiв, не пiддаються точному з’ясуванню. Або Месмеру наказано було урядом бiльш-менш наполегливо покинути межi Австрii, як «небажаного iноземця», або вiн сам виявився ситий по горло товариським ставленням медичних кiл Вiдня. У всякому разi, вiн одразу ж пiсля випадку з дiвчиною Парадиз залишае свiй чудовий будинок на Замiськiй вулицi, 261, iде з Вiдня й шукае собi нову батькiвщину спочатку в Швейцарii, потiм у Парижi. Вiденський факультет може бути спокiйним, його мета досягнута. Вiн усунув неприемну, з нахилами до самостiйностi людину й дискредитував (на його думку, назавжди) першi паростки психотерапевтичного методу, правда, не зовсiм ясного, але наближеного до сучасних уявлень. На цiле столiття з чвертю запановуе на Вiденському факультетi у справах психологii величний спокiй, поки знову не з’явиться зi своiм психоаналiзом iще один прикрий новатор, Зигмунд Фройд, на якого професори факультету повстають з тим самим упередженням i з такою ж люттю, але цього разу, на щастя, зi значно меншим успiхом.




Париж


XVIII столiття мислить i живе космополiтично. Наука Європи, ii мистецтво представляють одну велику родину: для людини духовноi культури ще не придумали сучасне для нас шалене вiдмежування однiеi держави вiд iншоi. Художник i вчений, музикант i фiлософ мандрують у той час з однiеi резиденцii в iншу без будь-яких нацiоналiстичних утискiв, вiдчуваючи себе як удома скрiзь, де вони можуть проявити свiй талант i виконати свою мiсiю, зустрiчаючи дружнiй прийом з боку всiх нацiй, народiв i государiв. Тому в рiшеннi Месмера переселитися з Вiдня до Парижа немае нiчого особливого, i з першоi ж митi йому не доводиться каятися в змiнi обстановки. Його аристократичнi пацiенти з Австрii вiдкривають перед ним дверi посольства. Марiя Антуанетта жваво цiкавиться всiм новим, надзвичайним i цiкавим, обiцяе йому свою пiдтримку, а той факт, що Месмер належав до всемогутнього тодi масонства[51 - Масонство – братство «вiльних каменярiв» – релiгiйно-фiлософська й етична течiя, що виникла на початку XVIII ст. в Англii. Органiзацiйнi форми й обрядовiсть запозиченi в середньовiчних цехових об’еднань мулярiв, якi передбачали пiдпорядкування статуту, суворе дотримання професiйноi таемницi, зберiгання iнструментiв у спецiальних примiщеннях (ложах).], негайно ж залучае його в осередок духовного життя французького суспiльства. Крiм того, його вчення збiгаеться з винятковим моментом. Бо саме тому, що Вольтер[52 - Вольтер (спр. iм’я Франсуа Марi Друе; 1694–1778) – французький фiлософ-просвiтитель, письменник i публiцист. У своiх роботах пiддав критицi клерикалiзм, християнський песимiзм, деспотичну форму правлiння. Листи закiнчував словами «роздавiть гадину!» («Esraser l’infame!»), маючи на увазi церкву.] й енциклопедисти агресивним своiм скептицизмом витравили з суспiльства XVIII столiття церковну вiру, вони, замiсть того, щоб знищити незламну в людинi потребу вiри («роздавiть гада!»), загнали ii в якiсь iншi закутки й мiстичнi глухi кути. Нiколи не був Париж настiльки жадiбний до нововведень i забобон, як в ту пору просвiтництва. Переставши вiрити в легенди про бiблiйних святих, стали шукати для себе нових й особливих святих i знайшли iх в натовпах шарлатанiв розенкрейцерства[53 - Розенкрейцери – члени одного з таемних релiгiйно-мiстичних масонських товариств XVII–XVIII ст., поширених у рiзних краiнах свiту, включаючи Нiмеччину, Нiдерланди, Росiю, нерiдко видавали себе за магiв й алхiмiкiв. Їхня емблема – роза й хрест.], алхiмii[54 - Алхiмiки – «фахiвцi», якi в рiзний час намагалися за допомогою «фiлософського каменю» перетворити неблагороднi метали (мiдь i свинець) на благороднi (золото й срiбло). У середнi вiки лабораторii алхiмiкiв iснували в палацах королiв i князiв, епископiв i багатих купцiв. Багато захiдноевропейських алхiмiкiв було канонiзовано католицькою церквою.] i фiлалетii[55 - Фiлалети – «друзi iстини», члени масонськоi ложi, яка була створена в 1773 р., послiдовники знаменитого англiйського алхiмiка Іренея Фiлалета (XVII ст.).], якi рiкою текли туди. Усе неправдоподiбне, усе, що йде наперекiр обмеженiй шкiльнiй науцi, зустрiчае натхненний прийом в паризькому суспiльствi, яке нудьгуе i причесане на фiлософський зразок. Пристрасть до таемних наук, до бiлоi та чорноi магii проникае всюди, аж до вищих сфер. Мадам де Помпадур[56 - Мадам де Помпадур (Жанна-Антуанетта Пуассон; 1721–1764) – впливова фаворитка французького короля Людовiка XV.], правителька Францii, прокрадаеться вночi через бiчнi дверi Тюiльрiйського палацу до мадам Бонтан, щоб та передбачила iй майбутне по кавовiй гущi; герцогиня д’Юффе велить спорудити для себе дерево Дiани[57 - Дерево Дiани – амальгама срiбла й ртутi, яка кристалiзуеться у формi дерева, iй приписували чудодiйнi властивостi. Дiана у стародавнiх римлян – богиня мiсяця, ототожнювалася з грецькоi Артемiдою – богинею полювання, покровителькою породiль, зображувалася з луком i стрiлами, iнодi з пiвмiсяцем на головi. Центром ii культу був храм у гаю Немi бiля м. Арiцин. Згiдно з мiфом, «царем лiсу» ставав той, хто, вбивши колишнього «царя», вiдламував гiлку вiд священного дерева.] (про це можна прочитати у Казанови[58 - Джованнi Джакомо Казанова (1725–1798) – iталiйський письменник, мандрiвник, автор «Спогадiв» у 12 томах, що оповiдають про закулiсне життя придворного суспiльства рiзних держав Захiдноi Європи другоi половини XVIII ст., а також про численнi любовнi й авантюрнi пригоди автора.]) й омолоджуеться шляхом суто фiзiологiчним; маркiзу де л’Опiталь якась стара жiнка заманюе в глухе мiсце, де iй пiд час чорноi меси буде явлений Люцифер[59 - Люцифер – у християнськiй мiфологii сатана, занепалий ангел, повелитель пекла, диявол.] власною персоною; але в той час, як найдобрiша маркiза i ii подруга, оголенi з голови до п’ят, чекають появи обiцяного диявола, шахрайка зникае з iхнiм одягом i грошима. Найбiльш поважнi мужi Францii тремтять вiд шанобливого благоговiння, коли легендарний граф Сен-Жермен[60 - Граф Сен-Жермен (пом. 1795 р.) – мiжнародний авантюрист, алхiмiк, видавав себе за безсмертного мага й чародiя, володаря «елiксиру життя», а також «фiлософського каменю», здатного перетворювати метали на золото. Як i Калiостро, об’iздив багато краiн Європи.] злегка проговорюеться за вечерею й видае свiй тисячолiтнiй вiк тим, що про Ісуса Христа й про Магомета говорить як про особистих знайомих. У той же час господарi готелiв i заiжджих дворiв Страсбурга радiють переповненим кiмнатам, тому що принц Роган приймае у себе в одному з найбiльш аристократичних палацiв запеклого сицилiйського пройдисвiта Бальзамо, який називае себе графом Калiостро. У поштових каретах i верхи прибувають з усiх кiнцiв Францii аристократи, щоб придбати собi у цього першокласного шарлатана мiкстури й чарiвне зiлля. Придворнi дами й дiвчата блакитноi кровi, княгинi й баронеси влаштовують у себе в замках i мiських готелях лабораторii з алхiмii, i незабаром епiдемiя мiстичного божевiлля охоплюе й простий народ. Варто поширитися чутцi про декiлька випадкiв чудесного зцiлення бiля труни паризького архiдиякона на кладовищi Сен-Медар, як туди рiкою пливуть тисячi людей i впадають в дикi корчi. Нiщо незвичайне не здаеться в той час занадто безглуздим, нiяке чудо досить дивним, i нiколи не було шахраям настiльки зручно, як у цю одночасно й помiрковану, й ласу до сенсацiй епоху, що кидаеться на будь-яку оказiю, що лоскоче нерви. Це пора, яка захоплюеться будь-якою дурницею, яка вiрить у своему скептицизмi в усяке диво. На цьому тлi лiкар, який володiе новим унiверсальним методом, заздалегiдь мiг вважати свою гру виграною. Але Месмер (i це слiд пiдкреслювати постiйно) аж нiяк не збираеться вiдбивати у якогось Калiостро або Сен-Жермена золотi копальнi людськоi дуростi. Дипломований лiкар, гордий своею теорiею, фанатик своеi iдеi, бiльше того, ii бранець, вiн хоче й бажае, насамперед, бути визнаним офiцiйною наукою. Вiн зневажае дуже цiнний i прибутковий ентузiазм догiдникiв моди: схвальний вiдгук одного академiка був би для нього важливiшим, нiж шум, пiднятий сотнею тисяч дурнiв. Але всесильнi професори аж нiяк не сiдають з ним разом за один лабораторний стiл. Берлiнська академiя вiдповiла на його доводи лаконiчно, що «це помилка», Вiденська медична рада офiцiйно визнала його брехуном; стае зрозумiлим його запекле бажання удостоiтися, нарештi, чесного вiдгуку. Вiдразу по прибуттi до Парижа у лютому 1778 року вiн прямуе до Леруа, президента Академii наук; через його посередництво Месмер наполегливо домагаеться, щоб усi члени Академii зробили йому честь i серйозним чином розглянули його метод в органiзованому ним на перших порах госпiталi в Кретейлi (поблизу вiд Парижа). Згiдно з iнструкцiею президент ставить цю пропозицiю на обговорення. Але Вiденський факультет, мабуть, забiг наперед (устиг зробити свою чорну справу), бо Академiя наук коротко й рiшуче заявляе про свою вiдмову вiд розгляду месмерiвських дослiдiв.

Не так легко, проте, вiдступаеться людина, яка, просякнута пристрасною упевненiстю в тому, що дае свiтовi щось дуже важливе й нове, домагаеться для своеi науковоi думки науковоi санкцii. Вiн одразу ж звертаеться до щойно заснованоi Медичноi спiльноти. Там вiн як лiкар може вимагати своi безперечнi й непорушнi права. Ще раз робить вiн пропозицiю – показати в Кретейлi своiх пацiентiв, якi одужали, й з готовнiстю дати вiдповiдi на будь-якi запитання. Але й Медична спiльнота не виявляе особливоi схильностi стати в опозицiю до близькоi для неi вiденськоi органiзацii. Вона ухиляеться вiд сором’язливоi пропозицii пiд тим малопереконливим приводом, що може судити про лiкування лише у випадках, коли воно поiнформоване про попереднiй стан пацiентiв, а цього в даному випадку немае. П’ять разiв намагався Месмер домогтися у всiх факультетiв свiту визнання або принаймнi уважного розгляду своеi системи; не можна було дiяти прямiше, чеснiше, у бiльшiй згодi з наукою. Лише тепер, коли вчена клiка своiм мовчанням виносить йому вирок, не ознайомившись з документами i фактами, лише тепер звертаеться вiн до вищоi вирiшальноi iнстанцii – до громадськоi думки, до всiх освiчених i прогресивних людей; у 1779 роцi вiн друкуе французькою мовою свiй «Трактат про вiдкриття тваринного магнетизму». Красномовно й воiстину щиро просить вiн допомоги в проведеннi своiх дослiдiв, участi та благоволiння, жодним натяком не обiцяючи чудесного або неможливого: «Тваринний магнетизм – це зовсiм не те, що лiкарi розумiють пiд словом таемничий засiб. Це наука, що мае свое обгрунтування, своi висновки й положення. Усе в цiлому й донинi невiдомо, це я визнаю. Але саме тому було б несправедливо давати менi в суддi осiб, якi не розумiються на тому, про що вони збираються судити. Менi потрiбнi не суддi, а учнi. Тому мiй намiр полягае цiлком у тому, щоб офiцiйно отримати вiд будь-якого уряду будинок, де б я мiг помiстити хворих для лiкування i де мiг би з легкiстю i без особливих манiвцiв довести в повному обсязi дiю тваринного магнетизму. Потiм я хотiв би взяти на себе пiдготовку великоi кiлькостi лiкарiв i надати тому ж уряду можливiсть вирiшити, якою мiрою бажае вiн поширити мое вiдкриття – для загального користування чи в обмежених колах, швидко чи не поспiшаючи. Якби моi пропозицii були вiдкинутi у Францii, я покинув би ii неохоче, але це, звичайно, неминуче. Якщо вони будуть вiдкинутi всюди, то я все ж сподiваюся знайти для себе спокiйний куточок. Пiд захистом своеi совiстi, вiльний вiд докорiв сумлiння, я зберу бiля себе частку людства, того людства, якому я хотiв бути корисним набагато бiльше, i тодi прийде пора нi в кого, крiм самого себе, не шукати ради, що робити. Якби я дiяв iнакше, то до тваринного магнетизму поставилися б, як до моди. Кожен би намагався блиснути ним i знайти в ньому бiльше або менше за те, що вiн дiйсно в собi мiстить. Ним стали б зловживати, i користь його перетворилася б у проблему, вирiшення якоi було б, можливо, лише через кiлька столiть».

Чи можуть бути цi слова мовою шарлатана, вигадками й базiканням людини нечесноi? Звичайно, у гучному зверненнi колишнього скромного прохача звучить уже нотка окриленостi: Месмер вперше говорить мовою успiху. Бо саме в цi останнi мiсяцi його метод лiкування нервових хвороб навiюванням знайшов серйозних прихильникiв i впливових союзникiв, i перш за все вiдкрито став на його бiк Шарль Делон, лейб-медик графа д’Артуа[61 - Граф д’Артуа (1757–1836) – брат французького короля Людовiка XVI, пiсля реставрацii монархii правив пiд iм’ям Карла X (1824–1830).], що випустив брошуру. Це вiдкривае Месмеру шлях до двору; у цей час одна з придворних дам Марii Антуанетти, яку Месмер зцiлив вiд паралiчу, виступае перед своею володаркою на користь того, хто допомiг iй. Вище дворянство: мадам Ламбаль[62 - Мадам Ламбаль, Марiя-Тереза-Луiза (1749–1792) – придворна дама й подруга королеви Марii Антуанетти, яка була страчена пiд час Французькоi революцii.], принц Конде[63 - Принц Конде, Луi Анрi Жозеф (1756–1830) – один iз принцiв кровi, вiдiгравав помiтну роль при дворi французького короля Людовiка XVI.], герцог Бурбон[64 - Герцог Бурбон (Луi Жозеф) (1736–1818) – батько принца Конде Луi Анрi, генерал в армii Людовiка XV, згодом воював проти революцiйних вiйськ.], барон Монтеск’е[65 - Барон Монтеск’е (пом. 1822 р.) – онук вiдомого французького фiлософа Шарля Луi Монтеск’е (1689–1755), учасник вiйни за незалежнiсть у Пiвнiчнiй Америцi (1775–1783).] й особливо герой дня, молодий маркiз Лафайет[66 - Маркiз Лафайет Марi-Жозеф Поль (1757–1834) – французький полiтичний дiяч, брав участь у Пiвнiчнiй Америцi у вiйнi американських колонiй за свою незалежнiсть, отримав звання генерала американськоi армii. У 1780 р. повернувся до Францii, його зустрiли, як героя. Пiсля взяття народом Бастилii в 1789 р. був призначений начальником нацiональноi гвардii. Пiсля повалення монархii (1792) втiк до Голландii, потрапив до рук австрiйцiв i був ув’язнений. За часiв Наполеона I повернувся до Францii.] висловлюються з натхненням на користь його вчення. І ось, незважаючи на вороже ставлення академii, незважаючи на невдачу у Вiднi, уряд за наказом королеви входить у безпосереднi переговори з Месмером, щоб закрiпити за Францiею родоначальника таких плiдних iдей; мiнiстр Морпа за наказом згори пропонуе йому довiчне утримання в двадцять тисяч лiврiв i, крiм того, десять тисяч лiврiв на квартирнi витрати, правда, з виплатою лише в тому випадку, коли три пiдготовлених ним для держави учнi визнають користь магнiтотерапii.

Але Месмер ситий по горло й не бажае знову безкiнечно працювати з упередженими вузьколобими фахiвцями, вiн не йде нi на якi застереження «якщо» i «в тому випадку», вiн не бере милостинi. Вiн гордо вiдмовляеться: «Я не можу входити в договiрнi вiдносини з урядом, доки правильнiсть мого вiдкриття не буде незаперечним чином визнана й пiдтверджена». І пiсля двох рокiв магнетичноi терапii висланий з Вiдня Месмер придбав таку силу в Парижi, що погрожував покинути Париж i пред’являв ультиматум королевi: «Єдино з поваги до Вашоi Величностi я Вас запевняю, що продовжу свое перебування у Францii до 18 вересня i до цього термiну готовий надати допомогу тим хворим, якi удостоять мене своею довiрою. Я шукаю, Ваша Величносте, такого уряду, який визнае необхiднiсть не допускати легковажним чином проникнення у свiт iстини, що своiм впливом на природу людини викликае змiни, яким iз самого початку потрiбен контроль з боку iстинного знання i справжньоi сили, а також направлення в доброзичливому сенсi. У справi, що стосуеться всього людства, грошi повиннi бути, в очах Вашоi Величностi, лише на другому планi; чотириста чи п’ятсот тисяч франкiв, що обертаються на таку мету, нiчого не повиннi означати. Мое вiдкриття i я сам повиннi бути нагородженi з величчю, гiдною монарха, з яким я вступаю в стосунки». Цей ультиматум Месмера не береться до уваги, мабуть, у результатi опору з боку Людовiка XVI, чий тверезий i ощадливий характер повстае проти будь-яких фантастичних експериментiв. І ось Месмер дiе всерйоз: вiн залишае Париж i вiдправляеться в германськi володiння, у Спа.

Але ця зухвала самоопала дещо iнша, нiж попередня вiденська, яка безнадiйно схожа на втечу або заслання. Вiн вiд’iздить з держави Бурбонiв як володар, як претендент, i цiлий рiй натхненних прихильникiв проводжае високоповажного вождя в добровiльне вигнання. Але ще бiльша iх кiлькiсть залишаеться в Парижi й у Францii, щоб дiяти там на його користь. Обурення з приводу того, що через iнтриги факультету з повною байдужiстю допустили вiд’iзд такоi людини з Францii, набувае поступово гарячкового характеру. Записки на його захист десятками з’являються друком. У Бордо в соборi абат Ерв’е вiдкрито проповiдуе з кафедри догму магнетизму; Лафайет перед своiм вiдплиттям до Америки повiдомляе Вашингтону як щось дуже важливе, що вiн везе американцям, крiм рушниць i гармат для вiйни за незалежнiсть, також i нове вчення Месмера. («Якийсь доктор, на iм’я Месмер, котрий зробив найбiльше вiдкриття, здобув собi учнiв, серед яких ваш покiрний слуга вважаеться одним з найпалкiших. Перед вiд’iздом я дiстану дозвiл посвятити вас у таемницю Месмера – велике фiлософське вiдкриття»). І масонство, яке захищае в науцi, як i в сферi полiтики, усе нове й революцiйне, з рiшучiстю стае на сторону побратима. І ось, усупереч уряду, усупереч королю, усупереч медичнiй колегii, усупереч Академii, цi враженi прихильники Месмера домагаються повернення його в Париж на поставлених iм умовах; те, у чому вiдмовив Месмеру король, пропонують йому за свiй рахунок дворянство й буржуазiя. Група його учнiв на чолi з Бергасом, вiдомим адвокатом, засновуе акцiонерне товариство, щоб надати маестро можливiсть заснувати свою власну академiю на противагу королiвськiй; сто шанувальникiв жертвують кожен по сто луiдорiв, щоб виконати по вiдношенню до Месмера борг людства, одночасно Месмер зобов’язуеться передати iм своi знання. Вiдразу ж пiсля випуску магнетичнi акцii розбираються; за дванадцять мiсяцiв зiбрано 340 000 лiврiв, це значно бiльше, нiж вимагав спочатку Месмер. Крiм того, учнi його об’еднуються в кожному мiстi у так зване «Гармонiйне суспiльство» (Societe de l’Harmonie), окремо в Бордо, у Лiонi, у Страсбурзi, в Остендi, й навiть одне в колонiях, у Сан-Домiнго. Із трiумфом повертаеться знову до Францii Месмер, некоронований глава якоiсь незримоi духовноi держави, викликаний з вигнання благаннями й заклинаннями, його зустрiли з урочистостями й привiтаннями. Те, у чому вiдмовив йому король, вiн сам собi створив: свободу дослiджень, незалежне iснування. І якщо офiцiйна, академiчно насторожена наука оголосить йому вiйну, Месмер тепер готовий до неi.




Месмероманiя


Месмер, чий магнетичний метод обiцяе зцiлення вiд усiх видiв хворобливого збудження, спершу сам приносить у Париж особливий вид збудження – месмероманiю. Ось уже багато десяткiв рокiв нiщо не створювало в Сен-Жерменському передмiстi з його незмiнно хорошим, нудьгуючим серед розкошi суспiльством, такого галасу, стiльки емоцiйних переживань, такого пароксизму пристрастi, як практика магнетичного лiкування. Протягом декiлькох мiсяцiв Месмер i магнетизм стають у Парижi найбiльшою модою, останнiм криком. Перед його розкiшною квартирою на Вандомськiй площi з ранку до вечора стоять коляски й кабрiолети дворян; лакеi в кольорових лiвреях перших будинкiв Францii чекають бiля прикрашених гербами нош; оскiльки примiщення виявляються занадто тiсними для такого несподiваного напливу людей, навiть для багатих пацiентiв е лише три «цебри здоров’я», тому вже за декiлька днiв наперед купують собi мiсце бiля «бакета», як у наш час ложу на першу виставу новоi опери. Але фiлантропiя теж в модi, i Месмер надае «бакети», щоправда, меншого розмiру i для осiб менш заможних, бо кожен, багатий вiн чи бiдний, повинен отримати свою частку цього «гармонiйного» цiлющого засобу. Вiн виключае з кола хворих осiб з вiдкритими ранами, безсумнiвних епiлептикiв, божевiльних i калiк, чесно пiдкреслюючи цим, що вiн досягае полiпшення в загальному самопочуттi лише через нервову систему, але не може дивом змiнити будову органiв.

У цих магнетичних залах, а незабаром й у власному палацi, у готелi Буiльйон на вулицi Монмартр, де Месмер влаштував клiнiку, п’ять рокiв поспiль товпляться пацiенти усiх станiв, справжнi й уявнi хворi, допитливi й сноби всякого рангу. Кожен допитливий парижанин – а який парижанин з хорошого товариства не допитливий? – повинен за будь-яку цiну хоч раз випробувати на собi чудодiйний флюiд i потiм цiею сенсацiею хвалитися в елегантних салонах з тiею ж приблизно дилетантською поверховiстю, як у наш час за п’ятигодинним чаем розмiрковують про теорiю вiдносностi або психоаналiз. Месмер у модi, i тому його наука, яка сприймаеться ним вельми серйозно, дiе на суспiльство не як наука, а як театр. Те, що в постановцi його лiкування е дiйсно щось нiби театральне, Месмер нiколи не заперечував, навпаки, вiн вiдкрито визнае це. «Якби моi прийоми не були розумно обгрунтованi, вони повиннi були б здаватися настiльки ж безглуздими, настiльки смiшними, i в них дiйсно було б важко повiрити».

Йому як знавцю людських душ вiдомо, що будь-яке засноване на вiрi лiкування потребуе для посилення його дii певного магiчного або релiгiйного церемонiалу; i вiн, маючи в цьому психологiчну впевненiсть, оточуе свою особистiсть якимось магiчним ореолом; як будь-який лiкар, що розумiеться на психологii, вiн пiдсилюе свiй авторитет таемничiстю. Уже саме примiщення викликае у вiдвiдувачiв тривогу й збудження завдяки особливому внутрiшньому оздобленню. Вiкна затемненi завiсами, щоб створити сутiнкове освiтлення, важкi килими на пiдлозi й на стiнах приглушують звук, дзеркала вiдображають з усiх бокiв золотистi вiдтiнки свiтла, дивнi символiчнi знаки зiрок привертають увагу, не даючи повного задоволення. Невизначенiсть завжди пiдвищуе почуття очiкування, таемничiсть посилюе напругу, мовчання й замовчування збiльшують мiстичну налаштованiсть; тому в чарiвному приймальному покоi Месмера всi почуття: зiр, слух i дотик – найтоншим чином пiддаються впливу й подразненню. Посерединi великоi зали стоiть широкий, як колодязь, «цебер здоров’я». Навколо цього магнетичного вiвтаря сидять в глибокому мовчаннi, як у церквi, хворi, затамувавши подих; нiхто не смiе поворухнутися, жоден звук не повинен вирватися, щоб не порушити створеноi напруги. Час вiд часу присутнi навколо «цебра» утворюють за вказiвкою лiкаря знаменитий (згодом запозичений спiритами) магнетичний ланцюг. Кожен торкаеться кiнчикiв пальцiв свого сусiда, щоб уявний струм, посилюючись при проходженнi вiд тiла до тiла, пронизав весь благоговiйно налаштований ряд. Це глибоке, нiчим, крiм легких зiтхань, не порушене мовчання супроводжуеться найтоншими акордами клавiру або тихим хоровим спiвом iз сусiдньоi кiмнати, iнодi навiть сам Месмер грае на своiй склянiй гармонiцi, щоб нiжним ритмом стримати збудження або посилити його, якщо потрiбно, прискорюючи ритм. Так протягом години органiзм заряджаеться магнетичною силою (або, як сказали б ми по-сучасному, готуеться гiпнотична напруженiсть шляхом впливу на нервову систему прийомами монотонностi й очiкування). Потiм з’являеться нарештi сам Месмер.

Серйозний i спокiйний, вiн увiходить повiльно, з величним виразом обличчя, випромiнюючи спокiй серед загального занепокоення; i тiльки-но вiн наблизився до хворих, як легкий трепет, немов вiд ледь чутного вiтерця за вiкном, пробiгае по ланцюгу. На ньому довга шовкова фiолетова мантiя, яка викликае думку про Зороастра[67 - Зороастр – пророк (вiд iранського – Заратуштра), жив у першiй половинi VI ст. до н. е., засновник зороастризму – релiгii древнiх народiв Середньоi Азii, Азербайджану i Персii (Ірану). Основний принцип зороастризму – торжество справедливостi у свiтовiй боротьбi добра i зла. За переказами боровся з демонами й перемагав iх словом i чудесами.] або про одяг iндiйських магiв; суворо, зосередившись у собi на кшталт приборкувача звiрiв, який, маючи лише легкий хлист у руцi, лише силою волi утримуе звiра вiд стрибка, крокуе вiн зi своiм залiзним жезлом вiд одного хворого до iншого. Перед деякими вiн зупиняеться, запитуе тихо про iхнiй стан, потiм проводить своею магнетичною паличкою по однiй сторонi тiла донизу i по протилежнiй догори, приковуючи до себе в той же час, владно й наполегливо, сповнений очiкування погляд хворого. Декого вiн зовсiм не торкаеться жезлом i, лише окреслюючи в повiтрi невидиме коло, нiби осiняе ним зi значним видом лоб або центр больових вiдчуттiв, але при цьому невiдступно зосереджуе увагу за допомогою непорушного погляду на хворому i цим привертае його увагу. Пiд час цiеi процедури iншi шанобливо затамували подих, i протягом деякого часу в просторому, приглушеному килимами примiщеннi не чути нiчого, крiм його повiльних крокiв або часом зiтхання полегшення чи туги. Але звичайно це тривае недовго, i один з хворих починае вiд дотику Месмера тремтiти, конвульсивна судома проходить по його тiлу, його кидае в пiт, вiн кричить, зiтхае або стогне. І як тiльки у першого пацiента виявляються видимi ознаки сили, яка напружуе нерви, iншi учасники ланцюга теж починають вiдчувати знамениту кризу, що несе зцiлення. Посмикування електрично перескакують по замкнутому колу далi й далi, виникае масовий психоз; другий, третiй пацiент впадають у судому, i раптово шабаш вiдьом у повному розпалi. Однi качаються з закоченими очима у корчах по пiдлозi, iншi починають пронизливо смiятися, кричати, стогнати й плакати, деякi, охопленi судомами, танцюють, як чорти, деякi – усе це зображене на гравюрах того часу – нiби впали, пiд впливом жезла або затятого погляду Месмера, у непритомний стан або гiпнотичний сон. Із тихою посмiшкою, що застигла на губах, лежать вони байдуже в каталiптичному зацiпенiннi, а в цей час музика по сусiдству продовжуе грати, щоб стан напруженостi все посилювався й посилювався, бо, за знаменитою «теорiею криз» Месмера, всяка нервово обумовлена хвороба повинна бути доведена до вищоi точки свого розвитку, щоб тiло могло зцiлитися. Тих, хто занадто сильно охоплений кризою, хто кричить, бешкетуе й корчиться в судомах, швидко вiдносять служки й помiчники Месмера в сусiдню, щiльно оббиту, наглухо iзольовану кiмнату, «залу криз», щоб там вони могли заспокоiтися (що, зрозумiло, дало в сотнях випадкiв привiд знущанню в пресi й твердженням, що нервовi дами отримують там заспокоення шляхом суто фiзiологiчним). Вражаючi сцени щодня розiгруються в чарiвному кабiнетi Месмера: хворi пiдхоплюються, вириваються з ланцюга, заявляють, що вони здоровi, iншi кидаються на колiна й цiлують руки рятiвниковi; деякi благають посилити струм i ще раз iх торкнутися. Потроху вiра в магiю його особистостi, у його особистi чари стае для його пацiентiв формою релiгiйного божевiлля, а сам вiн – святим i цiлителем незлiченноi кiлькостi людей. Як тiльки Месмер з’являеться на вулицi, одержимi недугою кидаються до нього, щоб доторкнутися хоча б до його одягу; княгинi й герцогинi на колiнах просять, щоб вiн вiдвiдав iх; тi, хто запiзнився, хто не отримав доступу до його бакета, купують собi для особистого вживання так званi «petits baquets» маленькi вiдра, щоб лiкуватися магнетизмом за його методом вдома. І в один прекрасний день Париж може споглядати безглузду картину: на самiй серединi вулицi Бондi сотня осiб, якi мотузками прив’язанi до намагнетизованого Месмером дерева, чекае «кризи». Нiколи жоден лiкар не переживав такого стрiмкого й гучного успiху, як Месмер; п’ять рокiв поспiль паризьке суспiльство тiльки й говорить про його магнетичне лiкування.

Але немае нiчого найнебезпечнiшого для новоi науки, коли вона стае модою й предметом свiтськоi балаканини. Проти своеi волi Месмер потрапляе у двозначне становище: як чесний лiкар вiн хотiв дати новий цiлющий засiб для науки, а дае, виявляеться, вiдповiдну тему для моди i для усюди встигаючих ii представникiв, що нудяться неробством. Заводять суперечки – за Месмера й проти нього – з такою ж вiдсутнiстю внутрiшнього iнтересу, як за Пiччiннi або Глюка, Руссо[68 - Жан-Жак Руссо (1712–1778) – французький фiлософ-просвiтитель, письменник. Засуджував офiцiйну церкву й релiгiйну нетерпимiсть, вiдстоював iдеi справедливостi, свободи й рiвностi.] або Вольтера. Окрiм того, XVIII столiття поспiшае повернути будь-яке нововведення в бiк еротики: придворнi кавалери чекають вiд магнетизму як основного його ефекту вiдновлення своеi чоловiчоi сили, а про жiнок плiткують, що вони шукають у salle des crises природних форм охолодження нервiв. Кожен дрiбний писака вступае тепер у дискусiю, випускаючи дурну брошуру, яка iз захопленням або зневагою, анекдотами й памфлетами додае лiтературного перцю в медичну суперечку, i зрештою месмероманiя переноситься навiть у театр. 16 листопада 1784 року iталiйська королiвська трупа розiгруе фарс пiд назвою «Сучаснi цiлителi», у якому Радi, поет третього сорту, висмiюе магнетизм. Але вiн прогадав, бо фанатики месмерiанства не допускають навiть у театрi жартiв на адресу свого кумира. І ось представники гучних прiзвищ, занадто гордi, зрозумiло, для того, щоб самим обтяжувати своi уста, посилають у театр лакеiв, щоб тi освистали п’есу. Пiд час вистави якийсь королiвський державний радник кидае з ложi в ряди слухачiв друковану брошуру на захист магнетизму, i коли наступного дня недалекоглядний автор п’еси Радi направляеться в салон герцогинi Вiльруа, вона через своiх слуг вказуе йому на дверi: вона не приймае суб’ектiв, якi насмiлюються «знущатися над новим Сократом на зразок Арiстофана»[69 - Давньогрецький комедiограф Арiстофан (бл. 445 – бл. 385 до н. е.), сатира якого часто мала форму утопii комiчного характеру, у комедii «Хмари» висмiяв знаменитого фiлософа Сократа. Сократ (470–469—399 до н. е.) – давньогрецький фiлософ жив в Афiнах. Своi погляди викладав усно в ходi вiльних бесiд зi своiми учнями. Про iхнiй змiст i форму викладу можна судити з опублiкованих дiалогiв Платона.]. З кожним днем божевiлля зростае, i чим бiльше непосвяченi починають розважатися новою салонною грою, тим фантастичнiшими й безглуздiшими стають крайнощi захоплення: у присутностi принца Прусського i при наявностi всiх членiв магiстрату в повному службовому одязi пiддають в Шарантонi магнетизацii старого коня. У замках i парках виникають магнетичнi галявини й гроти, у мiстах – таемнi гуртки й ложi, справа доходить до вiдкритих сутичок врукопашну мiж прихильниками й противниками системи й навiть до дуелей; коротше кажучи, викликана Месмером сила виходить за межi власноi сфери, медицини, i заповнюе всю Францiю небезпечним i заразливим флюiдом снобiзму й iстерii – месмероманiею.




Академiя втручаеться у справу


Споглядаючи цю люту епiдемiю, не доводиться вже розглядати Месмера як щось iз науковоi точки зору неiснуюче. Можливiсть чи неможливiсть життевого магнетизму перетворилася з предмета мiських розмов на справу державну, i запекла суперечка повинна нарештi отримати дозвiл з висоти академiчноi кафедри. Інтелектуальнi кола Парижа й дворянство майже повнiстю за Месмера, королева Марiя Антуанетта пiд впливом принцеси Ламбаль цiлком на його боцi, усi ii придворнi дами люблять «божественного нiмця». Лише одна людина в усьому Бурбонському палацi дивиться на всю цю магiю з постiйною недовiрою – це король. Неврастенiя йому незнайома, тому вiн мае чудове травлення, заплив жиром i нагадуе ненажеру в стилi Рабле[70 - Франсуа Рабле (1483 або близько 1494–1553) – французький письменник-гуманiст. Скептично ставився до церковних догм. Написав фантастичний роман «Гаргантюа i Пантагрюель», у якому, вiдкидаючи святенництво й забобони, через гротескнi образи своiх героiв дав сатиричне зображення життя сучасного йому суспiльства.]. Людовiк XVI не в змозi проявити особливоi цiкавостi до питань лiкування душi; i коли перед вiд’iздом до Америки до нього приходить Лафайет, благодушний монарх весело смiеться над ним: «Що скаже Вашингтон з приводу того, що вiн пiшов в аптекарськi учнi до пана Месмера». Адже вiн проти будь-яких турбот i хвилювань, добрий, товстий король Людовiк XVI; на рiвнi iнтуiцii вiн ненавидить революцii i нововведення також i в духовнiй сферi. Вiн людина дiлова та серйозна, любить порядок, тому висловлюе побажання, щоб нарештi внесли яснiсть у цю нескiнченну суперечку з приводу магнетизму, i в березнi 1784 року вiн пiдписуе указ на iм’я Товариства лiкарiв й Академii, щоб вони негайно пiддали офiцiйному розгляду магнетизм як у його корисних, так i в шкiдливих проявах.

Не часто бачила Францiя склад настiльки вагомий, нiж той, який видiлили обидвi органiзацii з даного питання: iмена майже всiх учасникiв i донинi користуються свiтовою популярнiстю. Мiж чотирма лiкарями знаходиться i такий собi д-р Гiйотен[71 - Жозеф-Іньяс Гiйотен (1738–1814) – французький лiкар, який запропонував у 1789 р. застосовувати в якостi знаряддя страти спецiальну машину для обезголовлювання, яка отримала назву «гiльйотина». Вперше вона була застосована у квiтнi 1792 р. i широко використовувалася урядом якобiнськоi диктатури в 1793–1794 рр.], який через сiм рокiв винайде машину, що за секунду вилiковуе всi земнi хвороби, – гiльйотину. Серед iнших iмен особливо видiляються Бенджамiн Франклiн, винахiдник громовiдводу, Байльi[72 - Жан Сiльвен Байло (1736–1793) – французький вчений, фахiвець з iсторii астрономii. Наступного дня пiсля взяття Бастилii 15 липня 1789 року був проголошений мером Парижа.], астроном i згодом мер Парижа, Лавуазье[73 - Антуан Лоран Лавуазье (1743–1794) – французький хiмiк, один iз основоположникiв сучасноi хiмii. Дослiджував склад повiтря, роль кисню в процесi дихання, окислення, бродiння. Був генеральним вiдкупником, звинувачений у змовi й посадових злочинах, гiльйотинований.], який обновив хiмiю, i Жуссье[74 - Антуан Лоран Жуссье (1748–1836) – французький вчений-ботанiк, директор Ботанiчного саду в Парижi. Опублiкував велику працю щодо класифiкацiй рослин.], знаменитий ботанiк. Але при всiй своiй ученостi й далекоглядностi в iнших галузях не пiдозрюють, що двое з них, астроном Байльi та хiмiк Лавуазье, покладуть через кiлька рокiв своi голови пiд машину свого колеги Гiйотена, з яким вони тепер дослiджують у дружньому спiлкуваннi магнетизм.

Поспiх несумiсний iз гiднiстю Академii, його повиннi замiнити методичнiсть i грунтовнiсть. І ось проходить кiлька мiсяцiв, перш нiж учена колегiя оголошуе остаточний вердикт. Документ цей чесним i сумлiнним чином засвiдчуе насамперед безперечний вплив магнетичних сеансiв. «Деякi поводяться тихо, спокiйно й вiдчувають блаженний стан, iншi кашляють, плюють, вiдчувають легкий бiль, тепло по поверхнi всього тiла, впадають у посилену пiтливiсть; iншi охоплюються конвульсiями, надзвичайними по частотi, тривалостi й силi. Як тiльки вони починаються в одного, майже вiдразу виникають i в iнших. Комiсiя спостерiгала й такi, якi тривали три години, вони супроводжувалися видiленням каламутноi, слизовоi рiдини, яка виникае через сильне напруження. Спостерiгаються й слiди кровi в окремих випадках. Цi конвульсii характеризуються швидкими й мимовiльними рухами всiх членiв, судомами в горлi, посмикуваннями в областi живота (hypochondre) i шлунка (epigastre), блукаючим або застиглим поглядом, пронизливими криками, пiдскакуванням, плачем i несамовитими нападами смiху; потiм настае тривалий стан втоми й млявостi, розбитостi й виснаження. Найменший несподiваний шум змушуе iх здригатися з переляку, i помiчено, що змiни в тонi й тактi виконуваних на фортепiано мелодiй дiють на хворих у тому сенсi, що бiльш швидкий темп збуджуе iх ще бiльше i пiдсилюе шаленство iхнiх нервових припадкiв. Немае нiчого бiльш вражаючого, нiж споглядання видовища цих конвульсiй; той, хто iх не бачив, не може скласти про них нiякого поняття. Дивно, з одного боку, спокiй однiеi групи хворих i, з iншого – збуджений стан iнших, дивнi рiзнi явища, якi час вiд часу повторюються, i та симпатiя, яка виникае мiж хворими; можна спостерiгати, як хворi посмiхаються один одному, нiжно розмовляють один з одним – i це стримуе судомнi явища. Усi пiдвладнi тому, хто iх магнетизуе. Якщо вони навiть зовсiм знесиленi, його погляд, голос вiдразу ж виводить iх з цього стану».

Отже, ту обставину, що Месмер впливае на своiх пацiентiв навiюванням або якось iнакше, встановлено офiцiйно. Професори говорять, що е щось таке в цьому випадку, незрозумiле й незнайоме iм при всiй iхнiй ученостi: «Споглядаючи такий сильний вплив, не можна заперечувати наявностi якоiсь сили, яка дiе на людей i пiдкорюе iх, i носiем якоi е магнетизер». Цим останнiм формулюванням комiсiя, власне кажучи, упритул пiдiйшла до делiкатного пункту: вона вiдразу ж помiтила, що людина е джерелом цих дивовижних явищ, вона особисто впливае на iнших. Ще один крок у бiк цього незрозумiлого спiввiдношення мiж магнетизером i медiумом – i майбутнi сто рокiв виявилися б передбаченими, проблема була б удосконалена сучасниками. Але цього останнього кроку комiсiя не робить. Їi завданням згiдно з королiвським указом е встановити, iснуе чи нi магнетично-життевий флюiд, тобто новий фiзичний елемент. Тому зi шкiльною педантичнiстю вона ставить тiльки два запитання: по-перше, чи можна довести взагалi цей життевий магнетизм i, по-друге, чи корисний вiн як лiкувальний засiб, «бо, – аргументуе вона за способом геометрii, – життевий магнетизм може iснувати й разом з тим не бути корисним, але в жодному разi вiн не може бути корисним, якщо не iснуе».

Таким чином, комiсiя розглядае не таемничий контакт мiж лiкарем i пацiентом, мiж магнетизером i медiумом, iнакше кажучи, не суть проблеми, а едине питання про вiдчутну наявнiсть таемничого флюiду та ii доведеностi. Можна його бачити? Нi. Можна нюхати? Нi. Можна його зважувати, чiпати, вимiрювати, пробувати на смак, розглядати пiд мiкроскопом? Нi. І ось комiсiя перш за все встановлюе цю його невпiзнаванiсть для органiв почуттiв. «Якщо вiн й iснуе в нас i навколо нас, то лише в абсолютно не сприйнятнiй органами почуттiв формi». Пiсля такого не надто важкого твердження комiсiя переходить до питання, чи може бути доведена принаймнi дiя цiеi незримоi субстанцii. Тому експериментатори вирiшують пiддати магнетизацii насамперед самих себе. Але, як вiдомо, на людей, скептично налаштованих й абсолютно здорових, навiювання не дiе жодною мiрою. «Нiхто iз нас нiчого не вiдчув, i перш за все нiчого такого, що могло б бути названо реакцiею на магнетизм; один тiльки вiдчув у другiй половинi дня нервове роздратування, але нiхто не зазнав кризи». Ставши, таким чином, на шлях недовiри, вони з особливою упередженiстю пiдходять до розгляду безперечного факту впливу на iнших. Вони ставлять пацiентам ряд пасток: пропонують, наприклад, однiй жiнцi кiлька чашок, з яких лише одна намагнетизована, i, дiйсно, пацiентка помиляеться й бере собi iншу чашку, ненамагнетизовану. Здавалося б, цим доведено, що дiя магнетизму – шарлатанство, «imagination», уява. Але академiки повиннi погодитися одночасно, що в тiеi ж пацiентки, як тiльки сам магнетизер пiдносить iй чашку, вiдразу настае криза. Рiшення завдання знову-таки близьке i, власне кажучи, уже знайдене: логiчно було б iм тепер встановити, що цi явища виникають завдяки силi особливого контакту мiж магнетизером i медiумом, а не завдяки якiйсь таемничiй матерii. Але, як i сам Месмер, академiки оминають дуже близьку до вирiшення проблему особистого впливу через передачу навiюванням або флюiдальним шляхом i роблять урочисто висновок щодо нiкчемностi магнетизму. Там, де нiщо не вiдчуваеться на око, на нюх, на дотик, там нiчого й немае, пояснюють вони, i ця чудова дiя виникае виключно з нашоi уяви, що, звичайно, е лише словом, лише похiдним вiд поняття «навiювання», яке вони переглянули.

Таке урочисте визнання магнетизму неiснуючим зводить, зрозумiло, нанiвець i друге питання про унiверсальну користь магнетичного (ми говоримо – психiчного) лiкування. Бо дiя, для якоi Академiя не може вказати причини, у жодному разi не повинна бути визнана корисною i зцiлюючою перед свiтом. І ось особи обiзнанi (тобто тi, якi цього разу нiчого не зрозумiли в сутi справи) стверджують, що метод пана Месмера небезпечний, бо цi штучно викликанi кризи й конвульсii можуть стати хронiчними. І свiй висновок вони викладають нарештi у тезi, для якоi треба запастися диханням: «Пiсля того як члени комiсii визнали, що флюiд життевого магнетизму не був пiзнаваним жодним iз наших вiдчуттiв i не мав жодного впливу нi на них самих, нi на хворих, яких вони за допомогою його випробували; пiсля того як вони встановили, що дотики й погладжування лише в рiдкiсних випадках викликали благотворнi змiни в органiзмi, але й постiйно викликали небезпечнi потрясiння у сферi уяви; пiсля того як вони, з iншого боку, довели, що й уява без магнетизму може викликати судоми, а магнетизм без уяви нiчого не в змозi викликати, вони одноголосно постановили, що нiщо не доводить iснування магнетично-життевого флюiду i що, таким чином, цей флюiд, який не пiддаеться пiзнанню, марний, що разюча його дiя, яка спостерiгалася на публiчних сеансах, мае бути частково пояснена дотиками, уявою, що викликаеться цими дотиками, i тiею автоматичною уявою, яка проти нашоi волi спонукае нас переживати явища, що дiють на нашi почуття. Разом з тим комiсiя зобов’язана сказати, що цi дотики, цi невпинно повторюванi заклики до прояву кризи можуть бути шкiдливими i що видовище таких криз небезпечне через вкладене в нас природою прагнення до наслiдування, а тому будь-яке тривале лiкування на очах в iнших людей може мати шкiдливi наслiдки».

Цей офiцiйний вiдгук вiд 11 серпня 1784 року супроводжуеться секретним рукописним донесенням комiсii на iм’я короля, у якому в туманних висловах вказуеться на небезпеку, що витiкае iз роздратування нервiв i змiшання статей, для моральностi. Отже, з психiчним методом, з лiкуванням шляхом особистого впливу, пiсля такого вироку Академii i негативного й ворожого вiдгуку лiкарськоi колегii, для вченого свiту безповоротно покiнчено. Не допомагае й те, що кiлька мiсяцiв тому вiдкритi й продемонстрованi дослiди з очевидною яснiстю явища сомнамбулiзму, гiпнозу й медiумiчного впливу на волю i що вони викликали величезне збудження у всьому iнтелектуальному свiтi. Для науковоi Паризькоi Академii пiсля того, як вона одного разу у вiсiмнадцятому столiттi виклала свою думку письмово, не iснуе аж до двадцятого столiття нiяких гiпнотичних, надчуттевих явищ. Коли в 1830 роцi один французький лiкар пропонуе дати iй новий доказ, вона вiдхиляе його. Вона вiдхиляе навiть i в 1840 роцi, коли Брайд своею «Неврогiпнологiею» зробив з гiпнозу всiм зрозумiле знаряддя науки. У кожному селi, у кожному мiстi Францii, Європи та Америки магнетизери-любителi вже з 1820 року демонструють у переповнених залах приклади надзвичайно вражаючого впливу; жодна напiвосвiчена чи навiть на чверть освiчена людина не намагаеться заперечувати iх. Але Паризька Академiя, та сама, що вiдкинула громовiдвiд Франклiна й щеплення Дженнера[75 - Едвард Дженнер (1749–1823) – англiйський лiкар, основоположник щеплення вiд вiспи. У травнi 1796 р. прищепив коров’ячу вiспу дитинi. У тому ж роцi вакцинацiя проти вiспи почала використовуватися в англiйськiй армii й на флотi. У 1803 р. в Лондонi заснував Королiвське Дженнерiанське товариство, став його довiчним головою.] проти вiспи, яка назвала парове судно Фультона утопiею, уперта у своiй безглуздiй зарозумiлостi, вiдвертае голову й стверджуе, що нiчого не бачить i не бачила.

І так тривае рiвно сто рокiв, поки нарештi французький лiкар Шарко[76 - Жан-Мартен Шарко (1825–1893) – французький лiкар, один iз основоположникiв невропатологii й психотерапii. Зробив внесок у дослiдження явищ гiпнозу, таких захворювань нервовоi системи, як iстерiя й неврози.] в 1882 роцi наполiг на тому, щоб пресвiтла Академiя удостоiла офiцiйно познайомитися з гiпнозом; так довго – цiлих сто рокiв – вiдмовляв помилковий вирок Академii Францу Антону Месмеру у визнаннi, яке могло б уже в 1784 роцi збагатити науку.




Боротьба сторiн


Ще раз – укотре? – метод психiчного лiкування знищено академiчною юстицiею. Тiльки-но Медичне товариство опублiкувало свiй негативний вiдгук, як у таборi противникiв Месмера запанувала радiсть, немов навiки покiнчено з усiлякими видами лiкування через психiку. У кожному магазинi продаються забавнi гравюри на мiдi, якi зображують «Перемогу науки» в наочному навiть для неписьменних виглядi: осяяна слiпучим ореолом комiсiя вчених розгортае сувiй з нищiвним вироком, i перед лицем цього «семикратно палаючого свiтла» бiжать верхи на мiтлах Месмер i його учнi, прикрашенi кожен головою й хвостом вiслюка. На iншiй гравюрi зображена наука, що метае блискавки в шарлатанiв, якi, спотикаючись об розбитий цебер здоров’я, провалюються в пекло; третя, з пiдписом «Нашi таланти приносять плоди» зображуе Месмера, який магнетизуе довговухого вiслюка. З’являються десятками брошури, якi з глумом висмiюють ученого, на вулицях спiвають нову пiсеньку:

Магнетизм на останньому подиху,
Академiя i факультет одноголосно засудили його
І навiть вкрили ганьбою.
Якщо пiсля такого вiдкликання,
Настiльки ж мудрого, як i законного,
Який-небудь дивак надумае наполягати на своему божевiллi,
Можна буде з повним правом йому сказати:
«Вiр в дiю… тварино!»

І протягом кiлькох днiв, дiйсно, здаеться що тяжкий удар академiчноi палицi, як колись у Вiднi, остаточно зламав тепер у Парижi хребет Месмеру. Але справа вiдбуваеться в 1784 роцi; гроза революцii, щоправда, ще не вибухнула, але дух неспокою й заколоту вiдчуваеться вже в атмосферi, вiщуючи небезпеку. Вирок, затребуваний королем-християнином, урочисто опублiкований королiвською академiею: нiхто при королi-сонцi не наважився б пiти наперекiр настiльки нищiвнiй опалi. Але при слабкому Людовiку XVI королiвська печатка не гарантуе захисту вiд глуму й дискусiй; революцiйний дух давно вже проник у суспiльство й охоче вступае в пристрасне протирiччя з думкою короля. І цiлий рiй обурених брошур розлiтаеться по Парижу й Францii, щоб реабiлiтувати Месмера. Адвокати, лiкарi, пiдприемцi, особи з вищого дворянства публiкують пiд своiми iменами вдячнi вiдгуки про своi зцiлення, i серед аматорськоi, порожньоi друкованоi балаканини можна розшукати в цих памфлетах чимало вiдвертого й смiливого. Так, Ж. Б. Бонфуа, представник хiрургiчноi колегii в Лiонi, запитуе енергiйно, чи можуть члени Академii запропонувати кращий спосiб лiкування: «Як дiють лiкарi при нервових хворобах, дотепер ще абсолютно не зрозумiлих? Виписують холоднi й гарячi ванни, якi викликають хвилювання, освiжають, засоби, що збуджують або дiють заспокiйливо, i жоден з цих палiативних прийомiв не дав досi настiльки вражаючих результатiв, як психотерапевтичний метод Месмера». У «Сумнiвах одного провiнцiала» якийсь анонiм звинувачуе Академiю в тому, що вона через уперту зарозумiлiсть навiть близько не пiдiйшла до самоi проблеми. «Недостатньо, панове, якщо думка ваша пiднiмаеться вище забобонiв епохи. Потрiбно вмiти забувати про iнтереси своеi спiльноти заради загального благополуччя». Один адвокат пише пророчо: «Пан Месмер на основi своiх вiдкриттiв побудував цiлу систему. Ця система може бути такою ж поганою, як i всi попереднi, бо завжди небезпечно спиратися на первиннi висновки. Але якщо, незалежно вiд цiеi системи, вiн чiтко виклав деякi неяснi iдеi, якщо хоч одна iстина зобов’язана йому своiм iснуванням, то вiн мае незаперечне право на людську повагу. У цьому сенсi вiн буде визнаний бiльш пiзньою епохою, i нiякi комiсii й уряди всього свiту не в змозi вiдiбрати у нього його заслугу».

Але академii i вченi спiльноти не беруть участi в дискусii, вони вирiшують. Щойно вони винесли рiшення, iм навiть приемно з пихою iгнорувати будь-якi заперечення. Але в цьому особливому випадку Академii доводиться пережити щось неприемне й несподiване – з ii власних рядiв виступае обвинувач, член комiсii, i не з останнiх, а саме знаменитий ботанiк Жуссье. Згiдно з указом короля вiн був присутнiй на дослiдах, поставився до них з бiльшою сумлiннiстю i меншою упередженiстю, нiж бiльшiсть iнших, i тому пiд час остаточного вирiшення питання вiдмовився дати свiй пiдпис пiд великою хартiею опали. Вiд гострого погляду ботанiка, який звик iз побожним терпiнням спостерiгати дрiбнi й непомiтнi ниточки й слiди насiння, не зник з поля зору слабкий пункт розслiдування, а саме та обставина, що комiсiя боролася з вiтряними млинами теорii i тому била повз цiль, замiсть того, щоб, виходячи з безперечноi наявностi результатiв месмерiвського лiкування, дошукуватися можливих його причин. Не цiкавлячись фантасмагорiями Месмера, його магнетизованими деревами, дзеркалами, водою i тваринами, Жуссье просто встановлюе той новий, iстотний i вражаючий факт, що пiд час використання цього нового методу на хворого дiе якась сила. І хоча вiн настiльки ж мало, як й iншi, здатний встановити сприйняття цього флюiду, доступнiсть його для споглядання, вiн логiчно правильно допускае можливiсть такого агента, «який може переноситися вiд однiеi людини до iншоi i часто робить iз цiеi останньоi видимий вплив». Якого походження цей флюiд – психiчного, магнетичного чи електричного, про це чесний емпiрик не наважуеться допитуватися самостiйно. Можливо, за його словами, що це сама життева сила, «force vitale», але у всякому разi якась сила тут е, безсумнiвно, i обов’язком неупереджених учених було дослiдити цю силу i ii дiю, а не заперечувати упереджено вперше виявлений феномен за допомогою таких розпливчастих i невизначених понять, як уява. Таке несподiване заступництво з боку цiлком неупередженого вченого означае для Месмера величезну моральну пiдтримку. Тепер вiн сам переходить у наступ i звертаеться до парламенту зi скаргою, вказуючи, що комiсiя при ознайомленнi iз справою звернулася тiльки до Делона, замiсть того, щоб опитати його, справжнього винахiдника методу, i вимагае нового, неупередженого обстеження. Але Академiя задоволена тим, що позбулася неприемного казусу, тому не вiдповiдае жодним словом. З тiеi митi, як вона здала в друк свiй вирок, вона вважае безповоротно лiквiдованим поштовх, який дав науцi Месмер.

Але в цiй справi Паризькiй Академii з самого початку якось не щастить. Бо саме в той момент, коли вона викинула небажаний i невизнаний факт навiювання за дверi медицини, вiн повертаеться назад дверима психологii. Саме 1784 рiк, у якому, як вважае Академiя, покiнчено з пiдозрiло-чаклунським способом природного лiкування, стае справжнiм роком народження сучасноi психологii; саме в цьому роцi учень i помiчник Месмера Пюiсегюр вiдкривае явище штучного сомнамбулiзму й кидае нове свiтло на прихованi форми взаемодii душi i тiла.




Месмеризм без Месмера


Доля незмiнно виявляеться багатшою на вигадки, нiж будь-який роман. Жоден художник не мiг би винайти для трагiчного фатуму, який невблаганно переслiдував Месмера все життя i довгий час пiсля смертi, символу бiльш iронiчного, нiж той факт, що цей вiдчайдушний шукач й експериментатор сам зробив свое найвирiшальнiше вiдкриття i що система, iменована месмеризм, не е нi вченням Франца Антона Месмера, нi його винаходом. Вiн, правда, викликав до життя ту силу, яка стала вирiшальною для пiзнання динамiки душi але, – фатальна обставина – вiн ii не помiтив. Вiн бачив ii i разом з тим прогавив. А через те, що за чинною завжди i всюди угодою вiдкриття належить не тому, хто його пiдготував, а тому, хто закрiпив i сформулював, то слава дiсталася не Месмеру, а його вiрному учневi графу Максиму де Пюiсегюру, який довiв сприйнятливiсть людськоi психiки до гiпнозу й кинув свiтло на таемничу промiжну дiлянку мiж свiдомим i несвiдомим. Бо в роковому 1784 роцi, коли Месмер бореться з Академiею i вченими товариствами за улюбленi своi вiтряки, за магнетичний флюiд, цей учень опублiковуе свою виключно дiлову, до кiнця тверезу «Записку про сеанси лiкування життевим магнетизмом, що мали мiсце в Байоннi, адресовану абату де Пуланзе, раднику парламенту в Бордо, 1784 рiк», яка за допомогою беззаперечних фактiв вносить недвозначну яснiсть у те, чого метафiзично налаштований нiмець марно шукав у космосi й у своему мiстичному свiтовому флюiдi.

Дослiди Пюiсегюра пробивають доступ у свiт психiки з абсолютно несподiваного боку. Вiд найдавнiших часiв, у середнi вiки так само, як i в давнину, наука з незмiнним подивом розглядала явища лунатизму, сомнамбулiзму в людинi як якесь виняткове явище. Серед сотень тисяч i мiльйонiв нормальних людей незмiнно з’являеться на свiт один такий дивовижний любитель нiчних прогулянок, який, вiдчувши увi снi мiсячне свiтло, з закритими очима встае з лiжка, з закритими очима, не вдивляючись i не намацуючи, пiдiймаеться на дах по сходах i драбинах, пробираеться там iз заплющеними повiками по карколомних схилах, карнизах та гребенях i потiм знову повертаеться до свого лiжка, не зберiгаючи в пам’ятi нi найменшого уявлення i спогадiв про свою подорож у несвiдоме. Перед цим очевидним феноменом усi ставали в глухий кут до Пюiсегюра. Душевнохворими не можна було назвати таких людей, бо в активному станi вони гарно й сумлiнно роблять свою справу. Дивитися на них як на нормальних теж не можна було, адже поведiнка iхня в сомнамбулiчному снi суперечила всiм визнаним законам природного розпорядку; бо коли така людина, закривши очi, крокуе в темрявi i все-таки, при абсолютно прикритих вiями зiницях, не дивлячись уперед, зауважуе найменшi нерiвностi, коли вона з сомнамбулiчною упевненiстю пiдiймаеться крутими сходами, якi вона нiколи не подолала б в активному станi, хто ж веде ii, не даючи упасти? Хто ii пiдтримуе, хто проливае свiтло на ii розум? Якого походження внутрiшнiй зiр пiд зiмкнутими вiями, яке iнше неприродне почуття, яке внутрiшне вiдчуття, який iнший зiр веде цього сновиду наяву або увi снi, як окриленого янгола, через усi перешкоди?

Так невпинно з часiв давнини запитували себе знову й знову вченi; тисячу, двi тисячi рокiв стояв допитливий розум людини перед однiею з тих життевих загадок, якими природа час вiд часу порушуе правильний розпорядок речей, нiби бажаючи за допомогою такого незбагненного вiдхилення вiд своiх зазвичай твердих законiв закликати людство до благоговiння перед iррацiональним.

І ось раптом дуже недоречно й небажано один з учнiв цього диявольського Месмера, i навiть не лiкар, а простий магнетизер-любитель встановлюе за допомогою неспростовних дослiдiв, що цi явища сутiнкового стану не поодинокий промах у творчому планi природи, не випадковий вiдступ у рядi нормальних людських типiв, типу дитини з телячою головою чи сiамських близнюкiв, але органiчне групове явище i – що ще важливiше й неприемнiше! – що такий сомнамбулiчний стан розчинення волi й несвiдомоi поведiнки можна викликати штучно майже у всiх людей в магнетичному (ми говоримо: гiпнотичному) снi. Граф Пюiсегюр, знатна, багата й по модi досить фiлантропiчно налаштована людина, уже давно й з усiею пристрастю перейшов на бiк Месмера. Із дилетантськоi гуманностi й завдяки фiлософськiй зацiкавленостi вiн безоплатно практикуе у своему маетку в Бюзансе магнетичне лiкування за вказiвкою свого патрона. Його хворi зовсiм не iстеричнi маркiзи й аристократи-занепадники, а кавалерiйськi солдати, селянськi хлопцi, грубий, здоровий, не неврастенiчний (i тому подвiйно важливий) матерiал для дослiдiв. Якось знову до нього звертаеться цiла група тих, хто шукае допомоги, i граф-фiлантроп, вiрний вказiвкам Месмера, намагаеться викликати у своiх хворих по можливостi бурхливi кризи. Але раптом вiн дивуеться, бiльше того лякаеться. Молодий пастух на iм’я Вiктор, замiсть того щоб вiдповiсти на магнетичнi паси очiкуваними вiд нього посмикуваннями, конвульсiями й судомами, просто проявляе втому й мирно засинае вiд погладжувань графа. Через те, що така поведiнка суперечить правилу, згiдно з яким магнетизер мае, перш за все, викликати конвульсii, а не сон, Пюiсегюр намагаеться розворушити незграбу. Але марно! Пюiсегюр кричить на нього – той не рухаеться. Вiн трясе його, але, дивна рiч, цей селянський хлопець спить зовсiм iншим сном, не нормальним. І раптово, коли вiн знову вiддае йому наказ встати, хлопець дiйсно встае й робить кiлька крокiв, але з закритими очима. Незважаючи на зiмкнутi повiки, вiн тримаеться зовсiм як наяву, як людина, що володiе всiма почуттями, а сон в цей час продовжуеться. Вiн серед бiлого дня впав в сомнамбулiзм, почав бродити увi снi. Збентежений Пюiсегюр намагаеться говорити з ним, ставить йому запитання. І що ж, селянський хлопець у своему станi сну вiдповiдае цiлком розумно й ясно на кожне запитання, i навiть бiльш вишуканою мовою, нiж зазвичай. Пюiсегюр, схвильований цим своерiдним явищем, повторюе дослiд. І дiйсно, йому вдаеться викликати такий стан неспання увi снi, такий сон наяву за допомогою магнетичних прийомiв (правильнiше, прийомiв навiювання) не тiльки у молодого пастуха, а й в iнших осiб. Пюiсегюр, охоплений пристрасним збудженням вiд несподiваного вiдкриття, з подвоеною ретельнiстю продовжуе дослiди. Вiн дае так званi пiслягiпнотичнi накази, тобто велить, знаходячись увi снi, виконати пiсля пробудження ряд певних дiй. І справдi, медiуми й пiсля повернення до них нормального стану свiдомостi, виконують з точнiстю усе вiдповiдно з наказом, який вони отримали в станi сну. Тепер Пюiсегюру залишаеться тiльки описати у своiй брошурi цi дивовижнi речi, й Рубiкон[77 - Рубiкон – рiчка на Апеннiнському пiвостровi, яка служила кордоном мiж власне Італiею й римською провiнцiею Цизальпiйською Галлiею до 42 р. до н.е. Порушивши законодавчi приписи, у 49 р. до н.е. Юлiй Цезар iз вiйськом перейшов Рубiкон, поклавши тим самим початок громадянськiй вiйнi. Звiдси вираз «перейти Рубiкон», що означае прийняти безповоротне рiшення.] у напрямку сучасноi психологii перейдено, явища гiпнозу зафiксованi вперше.

Само собою зрозумiло, гiпноз не вперше у свiтi проявився у Пюiсегюра, але в нього вiн вперше увiйшов у свiдомiсть. Уже Парацельс повiдомляе, що в одному картезiанському монастирi ченцi, якi лiкували хворих, вiдволiкали iх увагу блискучими предметами; у давнину слiди гiпнотичних прийомiв спостерiгаються з часiв Аполлонiя Тiанського[78 - Аполлонiй Тiанський (I ст. до н. е.) – давньогрецький фiлософ, глава неопiфагорiйськоi релiгiйно-мiстичноi школи, мандрiвний проповiдник, мав славу пророка, здатного творити чудеса.]. За межами людського суспiльства у тваринному свiтi вже давно вiдомий був погляд змii, який притягував i викликав зацiпенiння, i навiть мiфологiчний символ Медузи[79 - Медуза Горгона – вiдповiдно до грецькоi мiфологii, крилате чудовисько з головою жiнки й змiями замiсть волосся. Пiд ii поглядом все живе перетворювалося на камiнь. За переказами, Персей вiдтяв голову сплячiй Медузi, вдавшись до хитрощiв: щоб уникнути ii погляду, дивився в мiдний щит на ii вiдображення.] – не що iнше, як взяття в полон волi силою навiювання? Але цей насильницький полон уваги нiколи ще не застосовувався методично, навiть самим Месмером, який практикував його незлiченну кiлькiсть разiв несвiдомо шляхом погладжування й фiксацii. Правда, нерiдко йому впадало в очi, що в деяких пацiентiв пiд впливом його погляду або погладжування важчали повiки, вони починали позiхати, ставали млявими, вii iхнi нервово здригалися й повiльно змикалися; навiть випадковий свiдок Жуссье описуе у своему повiдомленнi випадок, коли один пацiент раптом встае, магнетизуе iнших пацiентiв, повертаеться з заплющеними очима й спокiйно сiдае на свое мiсце, не пояснюючи собi своiх вчинкiв – точнiсiнько сновида серед бiлого дня. Десятки, сотнi разiв, можливо, спостерiгав Месмер за довгi роки практики таке зацiпенiння, таке замикання в собi й вiдчуженiсть вiд чутливостi. Але через те, що вiн шукав лише кризи, домагався як засобу лiкування тiльки конвульсiй, то вiн вперто не помiчав цих дивовижних сутiнкових станiв. Загiпнотизована iдеею свого свiтового флюiду, ця вiдзначена нещасливою долею людина, гiпнотизуючи, сама дивиться лише в одну точку й губиться в здогадках щодо своеi теорii, замiсть того, щоб дiяти згiдно сповненого мудростi вислову Гете: «Найважливiше – це зрозумiти, що все фактичне вже теорiя. Не слiд шукати чогось за явищами, вони самi – наукова система». Таким чином, Месмер втрачае найважливiшу думку свого життя, i те, що посiяв вiдважний предтеча, дiстаеться, як жнива, iншому. Вирiшальний феномен «тiньовоi сторони природи», гiпнотизм, вiдкритий пiд носом у Месмера його учнем Пюiсегюром. І, строго кажучи, месмеризм названий за Месмером настiльки ж несправедливо, як Америка за Амерiго Веспуччi[80 - Амерiго Веспуччi (1451–1512) – мореплавець флорентiйського походження. Учасник iспанських i португальських експедицiй до берегiв Нового Свiту (Америки). У 1507 р. Лотаринзький картограф Мартiн Вальдземюллер запропонував назвати землi, вiдкритi мореплавцем, краiною Амерiго. З того часу вiдкрита Колумбом у 1492 р., невiдома в Захiднiй Європi, територiя стала називатися Америкою.].

Наслiдком цього одного, на перший погляд, незначного спостереження з лабораторii Месмера виявилося у подальшому як те, що насилу пiддаеться огляду. За короткий час межi спостереження просунулися всередину, вiдкрився нiби третiй вимiр. Бо пiсля того, як пiд час дослiду над цим простим сiльським хлопцем з Бюзансе було встановлено, що у сферi людського мислення iснуе мiж чорним i бiлим, мiж сном i неспанням, мiж розумом i iнстинктом, мiж волею i насильством над нею, мiж свiдомим i несвiдомим безлiч хитких, нестiйких, мiнливих станiв, покладено початок диференцiацii в тiй частинi, яку ми називаемо душею. Зазначений вище сам собою зовсiм незначний експеримент беззаперечно свiдчить, що навiть найбiльш незвичайнi, на перший погляд, психiчнi явища, якi метеорично виникли в просторах природи, пiдкоряються цiлком певним нормам. Сон, який досi сприймався тiльки як щось негативне, як вiдсутнiсть неспання i тому як чорний вакуум, знаходить у цих виявлених промiжних ступенях сну наяву й неспання увi снi те, як багато таемних сил знаходяться у взаемодii один iз одним у людському мозку, за межами свiдомостi, i що саме через абстрагування свiдомостi, яка все контролюе, проступае виразнiше життя душi, – думка, яка тут лише несмiливо вимальовуеться, але яка через сто рокiв отримуе творчий розвиток у психоаналiзi. Усi психiчнi явища набувають завдяки цьому перелаштуванню на пiдсвiдомiсть зовсiм iншого сенсу; безлiч творчих думок вриваеться у дверi, якi вiдкритi не стiльки людською рукою, скiльки випадком; «завдяки месмеризму ми вперше змушенi пiддати дослiдженню явища зосередженостi й неуважностi, втоми, уваги, гiпнозу, нервових нападiв, симуляцii, i всi вони, об’еднанi в одне, утворюють сучасну психологiю» (П’ер Жане[81 - П’ер Жане (1859–1947) – французький лiкар i фiлософ, фахiвець iз експериментальноi психологii. Використовував гiпнотичнi методи лiкування, створив вчення про психастенiю. Автор книг з iсторii психологiчноi науки.]). Уперше отримуе людство можливiсть логiчно осмислити багато чого з того, що вважалося досi надприродним i чудесним.

Це несподiване розширення внутрiшньоi сфери в результатi незначного спостереження Пюiсегюра вiдразу ж викликае безмiрну наснагу сучасникiв. І нелегко вiдтворити того майже моторошного по швидкостi своiй впливу, який справив на всiх освiчених людей Європи «месмеризм», як перша стадiя пiзнання досi таемничих явищ. Щойно Монгольф’е[82 - Монгольф’е – брати Жозеф (1740–1810) й Етьен (1745–1799) – французькi винахiдники, якi побудували паперову кулю, наповнену гарячим димом (аеростат). Перший полiт такоi кулi без людей був здiйснений у червнi 1783 р. в м. Анноне, з людьми – у листопадi того ж року в Парижi.] домiгся панування над ефiром, i заново вiдкритий Лавуазье хiмiчний ряд елементiв; тепер здiйснився перший прорив у царинi надчуттевого; не дивно, що все поколiння просякнуте надмiрно смiливою надiею – ось-ось розкриеться нарештi повнiстю початкова таемниця душi. Поети й фiлософи, цi вiчнi геометри у сферi духу, першими проникають на новi континенти, щойно вiдкритi, невiдомi досi береги; неяснi передчуття пророкують iм, як багато прихованих скарбiв можна розшукати на цих глибинах. Уже не в гаях друiдiв[83 - Друiди – жерцi у стародавнiх кельтiв Галлii, Британii та Ірландii, становили панiвну верству кельтського суспiльства, вiдiгравали велику роль у полiтичному життi кельтiв, здiйснювали релiгiйнi обряди жертвоприношення й виконували судовi функцii.], не в печерах феми[84 - Суд Фема – таемний суд у середньовiчнiй Нiмеччинi.] i кухнях вiдьом шукають романтики романтичного i надзвичайного, а в цих нових пiдмiсячних дiлянках мiж сном i дiйснiстю, мiж волею й вимушеною малодушнiстю. З усiх нiмецьких письменникiв найбiльше заворожений цiею «тiньовою стороною природи» найсильнiший, найдалекогляднiший – Генрiх фон Кляйст[85 - Генрiх фон Кляйст (Клейст) (1771–1811) – нiмецький письменник i драматург, у творах якого iррацiонально-романтичне переплiталося з реальним. Покiнчив життя самогубством. Кляйсту присвячений один з есеiв трилогii С. Цвейга «Бiй з демоном».]. За своею природою його завжди тягне до всякоi безоднi, вiн цiлком вiддаеться радостi творчо опускатися в цi глибини й художньо вiдображати найзапаморочливiшi стани на кордонi мiж сном i дiйснiстю. Одним помахом з властивою йому iмпульсивнiстю проникае вiн одразу аж до глибинних таемниць психопатологii. Нiколи не був сутiнковий «стан зображений генiальнiше, нiж в «Маркiзi О.», нiколи явища сомнамбулiзму не вiдтворено настiльки досконало з клiнiчноi точки зору i водночас диференцiйовано, як у «Кетхен фон Гейльброн» i в «Принцi Гамбурзькому». У той час як Гете, тодi вже обережний, лише здалеку, зi стриманою цiкавiстю стежить за новими вiдкриттями, романтична юнiсть бурхливо, впритул до них пiдступае. Ернст Теодор Амадей Гофман[86 - Ернст Теодор Амадей Гофман (1776–1822) – нiмецький письменник-романтик, композитор, художник. У своiй лiтературнiй творчостi звертався до свiту фантастики, таемничих явищ у людськiй психiцi й природi. Автор чотиритомника «Серапiоновi брати» (1819–1821), двотомника «Елiксир диявола», романтичноi опери «Ундiна» та iнших лiтературних i музичних творiв.], Тiк i Брентано[87 - Франц Брентано (1838–1917) – нiмецький фiлософ. У своему вченнi провiв межу мiж фiзичними й психiчними феноменами, ввiв поняття iнтенцiональностi (спрямованостi свiдомостi на щось). Ідея iнтенцiональностi розглянута в його роботi «Психологiя з емпiричноi точки зору» (1874).], у фiлософii Шеллiнг[88 - Фрiдрiх Вiльгельм Йозеф Шеллiнг (1775–1854) – нiмецький фiлософ, представник нiмецького класичного iдеалiзму. Розглядав природу як форму несвiдомого життя розуму, особливу увагу у своему вченнi придiляв проблемам становлення й розвитку свiдомого «я», вiдносин мiж свiдомими й несвiдомими процесами, теоретичнiй та морально-практичнiй дiяльностi людини, iнтелектуальнiй та естетичнiй iнтуiцii, фiлософським i релiгiйним свiтоглядам. Найбiльш важливi з його робiт: «Система трансцендентального iдеалiзму» (1800), «Фiлософiя мистецтва» (1802–1803), «Фiлософiя i релiгiя» (1804), «Фiлософськi дослiдження про сутнiсть людськоi свободи» (1809).], Гегель[89 - Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770–1831) – нiмецький фiлософ, представник нiмецькоi класичноi фiлософii, який створив на об’ективно-iдеалiстичнiй основi систематичну теорiю дiалектики. Переосмислюючи всi сфери культури й людськоi цивiлiзацii, висунув вчення, згiдно з яким розвиток свiту й людини вiдтворюе рiзнi стадii самопiзнання «свiтового духу». Його перу належать такi роботи, як: «Феноменологiя духу» (1807), «Наука логiки» (1812), «Фiлософiя права» (1821) та iн.], Фiхте[90 - Йоганн Готлiб Фiхте (1762–1814) – нiмецький фiлософ. В основi його фiлософii лежать уявлення про дiяльну природу людини, автономiю волi як унiверсального початку буття, реальнiсть як продуктi дiяльностi «я», iсторiю людства як процесi розвитку вiд несвiдомого до свiдомого розуму.] з усiею пристрастю приеднуються до цього вчення, що обiцяе переворот, Шопенгауер вбачае в месмеризмi вирiшальний аргумент на користь доказуваного ним примата волi над чистим розумом. У Францii Бальзак в «Луi Ламберi», найкращiй зi своiх книг, дае просто-таки бiологiю свiтотворчоi сили волi й скаржиться, що не всi ще перейнялися величчю месмерiвського вiдкриття – «настiльки значного i так мало ще оцiненого». По iншу сторону океану Едгар Аллан По[91 - Едгар Аллан По (1809–1849) – американський письменник, поет i критик. Один iз родоначальникiв детективноi новели й теорii «мистецтва для мистецтва».] створюе в кристалiчнiй ясностi класичну новелу гiпнозу. Ми бачимо: всюди, де наука робить пролом у похмурiй стiнi вселенськоi таемницi, негайно ж спрямовуеться, як яскраве свiтло, фантазiя поетiв й оживляе нововiдкритi сфери образами i явищами; завжди – i Фройд е тому приклад у нашi днi – з оновленням психологii виникае й нова психологiчна лiтература. І якби кожне слово, кожна теорiя, кожна думка Месмера стократ була невiрною (що вельми сумнiвно), то все ж вiн бiльш творчо, нiж усi вченi й дослiдники його епохи, вказав шлях новоi та давно необхiдноi науки тим, що привернув увагу найближчого поколiння до таемницi психiки.

Дверi вiдчиненi, свiтло спрямовуеться в простiр, який нiколи ще не освiтлювався чиеюсь свiдомою волею. Але вiдбуваеться те, що завжди: як тiльки де-небудь вiдкриваеться доступ до нового, як разом iз серйозними дослiдниками проникае туди ж цiла зграя мрiйникiв, дурнiв, шарлатанiв i просто зацiкавлених людей. Бо священним i разом з тим небезпечним чином притаманна людству помилка, що воно одним поривом i стрибком може переступити межi земного й долучитися до свiтовоi таемницi. Якщо сфера пiзнання вiдкриваеться для нього хоч трiшечки, то воно в самовпевненому своему невдоволеннi вже сподiваеться, що в його руках разом iз цим одиничним знанням i ключ до цiлого. Так i тут. Як тiльки було вiдкрито й оприлюднено факт, що в станi штучного сну загiпнотизований може вiдповiдати на запитання, починають вiрити, що медiум може вiдповiдати на всi запитання. З вельми небезпечним поспiхом люди, якi бачать увi снi, оголошуються ясновидцями, сон наяву ототожнюеться з пророчим сном. Вважають, що в такiй завороженiй людинi прокидаеться iнше, бiльш глибоке, так зване «внутрiшне вiдчуття». «У магнетичному ясновидiннi той дух iнстинкту, який направляе пташку за море до невiдомих краiн, який спонукае комаху до пророчоi дii в iм’я потомства, ще не народженого, знаходить зрозумiлу мову; вiн дае вiдповiдi на нашi запитання» (Шуберт[92 - Готгiльф Генрiх Шуберт (1780–1860) – нiмецький фiлософ, психолог i лiкар. Вiдрiзнявся схильнiстю до мiстики й псевдонаукових фантазiй. До його робiт, зокрема до книги «Символiзм сновидiнь» (1814), апелювали З. Фройд i С. Цвейг.]). Гарячi прихильники месмеризму оголошують дослiвно, що в станi кризи сомнамбули можуть бачити майбутне, iхнi почуття можуть загострюватися в будь-якому напрямку, на будь-яку вiдстань. Вони можуть провiщати й передбачати, бачити в цьому станi, завдяки iнтроспекцii (особливий вид самоспоглядання) крiзь свое й чуже тiло й безпомилково визначати таким способом хвороби. Знаходячись у трансi, вони, нiколи не навчаючись, можуть говорити латиною, iвритом, арамейською й грецькою, називати невiдомi iм iмена, жартома вирiшувати найскладнiшi завдання. Кинутi у воду сомнамбули не йдуть нiбито на дно; завдяки дару пророцтва вони здатнi читати книги, що лежать поруч, у закритому й запакованому виглядi, вони можуть цiлком чiтко споглядати подii, що вiдбуваються в iнших частинах свiту, розкривати у своiх снах злочини, скоенi десятки рокiв тому, коротше, немае настiльки безглуздого фокусу, який не мiг би бути приписаний чудесним здiбностям медiумiв. Вiдводять сомнамбул до льоху, де, за чутками, прихованi скарби, i закопують iх по груди в землю, щоб за допомогою iхнього медiумiчного чуття знайти золото й срiбло. Або ставлять iх iз зав’язаними очима посеред аптеки, щоб вони завдяки своiм здiбностям («вищого почуття») знайшли правильнi лiки для хворого; i ось, серед сотень лiкiв вони наослiп вибирають едино благотворний варiант. Найнеймовiрнiшi речi приписуються без жодного вагання медiумам; усi окультнi явища й методи, що й досi ще хвилюють наш тверезий свiт: ясновидiння, читання думок, спiритичнi викликання духiв, телепатичнi й телепластичнi мистецтва – усе це е початком фанатичного iнтересу тiеi пори до «тiньовоi сторони природи». Проходить деякий час, i з’являеться нове ремесло професiйного медiума. Оскiльки медiум цiнуеться тим дорожче, чим бiльш вражаючi одкровення вiд нього виходять, то картковi шулери й симулянти за допомогою трюкiв й обману роздувають своi «магнетичнi» сили, користуючись нагодою до неймовiрних меж. У месмерiвськi часи починаються знаменитi вечiрнi спiритичнi бесiди в затемнених кiмнатах з Юлiем Цезарем[93 - Гай Юлiй Цезар (100—44 до н. е.) – римський диктатор. Пiдкорив бiльшiсть галльських племен i змiцнив могутнiсть Риму. Установив диктатуру, був убитий змовниками-республiканцями.] й апостолами; енергiйно викликають духiв. Усi легковiрнi, усi базiки й люди зi збоченою релiгiйнiстю, усi напiвпоети, як Юстiнус Кернер[94 - Юстiнус Кернер (1786–1862) – нiмецький письменник, за фахом лiкар. Виявляв iнтерес до загадкових явищ людськоi психiки й можливостей спiлкування людей зi свiтом духiв. Автор книг «Історiя двох сомнамбул» (1824) i «Ясновидиця з Префорста» (1824), а також лiричних вiршiв.], i напiвученi, як Еннемозер[95 - Йозеф Еннемозер (1787–1854) – нiмецький психолог. Автор ряду робiт, присвячених обгрунтуванню теорii тваринного магнетизму.] i Клюге[96 - Карл Олександрович Клюге (1782–1844) – нiмецький письменник i лiкар. Автор книги «Досвiд викладу тваринного магнетизму як лiкувальний засiб».], нагромаджують у сферi сну наяву одне диво на iнше. Зрозумiло, що в перiод iхньоi гомiнкоi i часто незграбноi напруженостi наука спочатку недовiрливо знизуе плечима й зрештою сердито вiдвертаеться. Поступово протягом XIX столiття месмеризм стае воiстину скомпроментованим. Занадто великий галас навколо будь-якоi думки завжди робить ii незрозумiлою, i нiщо так не вiдтiсняе будь-яку творчу iдею в ii впливi назад, у минуле, як доведення ii до крайностi.




Повернення у забуття


Бiдний Месмер! Нiхто так не засмучений гучним вторгненням названим його iменем месмеризму бiльше, нiж вiн сам, нi в чому не винний родоначальник цього iменi. Там, де вiн чесно намагався впровадити новий метод лiкування, тупотить тепер i здiймае бурю розпусний рiй бездумних некромантiв, лжемагiв й окультистiв, i через назву «месмеризм» вiн вiдчувае себе вiдповiдальним за моральне цькування. Даремно цей без вини винний вiдбиваеться вiд непрошених послiдовникiв: «У легковажностi, у необачностi тих, хто наслiдуе мiй метод, полягае джерело безлiчi спрямованих проти мене упереджень». Але як викрити перекручiв свого власного вчення? Із 1785 року «життевий магнетизм» Месмера захоплений i знищений месмеризмом, його буйним i незаконним породженням. Те, чого не могли домогтися об’еднаними силами лiкарi, Академiя й наука, благополучно здiйснили його галасливi й шаленi послiдовники: на десятки рокiв уперед Месмер оголошений спритним фокусником i винахiдником ринкового шарлатанства. Даремно протестуе, марно бореться два-три роки Месмер проти непорозумiння, що мае назву месмеризм, – помилка тисячi людей значить бiльше, нiж правота одного, единого. Тепер усе проти нього: його вороги – тому що вiн зайшов занадто далеко, його друзi – тому що вiн не бере участi в iхнiх крайнощах, i перш за все вiдступаеться вiд нього доброзичливий досi час. Французька революцiя одним помахом вiдкидае в забуття його десятирiчну працю. Масовий гiпноз, бiльш шалений, нiж конвульсii у бакетi, приголомшуе всю краiну; замiсть магнетичних сеансiв Месмера гiльйотина практикуе своi безпомилковi сталевi сеанси. Тепер у них, у принцiв i герцогинь, й аристократичних фiлософiв немае бiльше часу дотепно мiркувати про флюiди; немае сеансiв у замках, i самi замки зруйнованi. Друзiв i ворогiв, королеву й короля, Байло й Лавуазье нищить та ж вiдточена сокира. Нi, минула пора фiлософських хвилювань з приводу лiкувальноi магii i ii представника, тепер свiт думае тiльки про полiтику i, перш за все, про власнi голови. Месмер бачить, що його клiнiка спорожнiла, бакет покинутий, тяжкою працею зароблений мiльйон франкiв розпорошився на нiчого не вартi асигнацii; йому залишаеться тiльки голе, нiчим не прикрите життя, та йому, мабуть, загрожуе небезпека. Незабаром доля його нiмецьких спiввiтчизникiв: Тренка[97 - Фрiдрiх фон Тренк (1726–1794) – прусський офiцер, який служив в Австрii й Росii. Пiд час Великоi французькоi революцii приеднався до повсталого Парижу, страчений в перiод якобiнського терору.]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stefan-cveyg/mesmer-beyker-eddi-froyd-likuvannya-i-psihika/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Новалiс (Ім’я Фрiдрiх фон Харденберг; 1772–1801) – нiмецький письменник, прозаiк i поет, один з представникiв раннього романтизму в Нiмеччинi. Автор лiричних вiршiв i своерiдних «Гiмнiв до ночi» (1800), у яких вiдображаеться думка про перевагу нескiнченного буття над життям, яке мае кiнець. У своiх поглядах на свiт i мiсце людини в ньому подiляв деякi iдеi нiмецьких фiлософiв Фiхте, Шеллiнга й Канта, виступав проти фiлософського й художнього рацiоналiзму, розглядав поезiю як первiсну силу життя. Помер вiд сухот, не доживши до 29 рокiв.




2


Епiдавр – мiсто в Грецii на березi Саронiчноi затоки. На його околицях розташовуються цiлющi джерела. У Давнiй Грецii – центр шанування бога лiкарського мистецтва Асклепiя й мiсце паломництва людей, що прагнуть зцiлення душi й тiла.




3


Емпедокл iз Акраганта (бл. 490 – бл. 430 до н. е.) – давньогрецький лiкар, фiлософ, поет i державний дiяч. У своiй поемi «Про природу» виклав натурфiлософськi вчення про чотири елементи (вогонь, повiтря, воду, землю) як основу всiх речей i про двi сили (любов i ворожнечу), якi зумовлюють iх спiввiдношення в круговоротi буття. Висловлював iдею про грiхопадiння душi, ii перевтiлення у тварин, рослин i людей як покарання i звiльнення вiд «кола народжень» пiсля очищення вiд скверни. Стояв бiля витокiв грецькоi риторики й сицилiйськоi медичноi школи. За переказами, видавав себе за чудотворця й кинувся в кратер Етни, щоб довести свою божественнiсть.




4


Рудольф Вiрхов (1821–1902) – нiмецький вчений, лiкар i громадський дiяч, один з основоположникiв науковоi медицини, iноземний член Петербурзькоi АН (1881). Очолював кафедру патологiчноi анатомii Вюрцбургського унiверситету, керував кафедрою патологiчноi анатомii i загальноi патологii Берлiнського унiверситету, був директором Інституту патологii. Опублiкував близько 1000 наукових робiт, присвячених проблемам патогенезу, а також загальних питань бiологii та антропологii, етнографii та археологii.




5


Логос – термiн давньогрецькоi фiлософii, що означае «слово» («пропозицiя», «висловлювання», «мова») i «сенс» («поняття», «судження», «пiдстава»). Уведений до вживання Гераклiтом, який розумiв логос як загальну (свiтову) закономiрнiсть, розумну основу свiту, як вiчний космiчний закон, котрому кожен повинен коритися в думках i дiях.




6


Людвiг ван Бетховен (1770–1827) – нiмецький композитор, пiанiст, диригент, видатний симфонiст, який найбiльш повно окреслив принципи вiденськоi класичноi школи та проклав шлях нiмецькому музичному романтизму.




7


Оноре де Бальзак (1799–1850) – французький письменник. Створив епопею «Людська комедiя», що складаеться з трьох частин: «Етюди про звичаi», «Фiлософськi етюди» й «Аналiтичнi етюди». Описуючи пороки й чесноти своiх героiв, iхню поведiнку в сiм’i та суспiльствi, а також розкриваючи iхнi характери в повсякденному й свiтському життi, намалював яскраву картину звичаiв Францii XIX ст.




8


Вiнсент Ван-Гог (1853–1890) – голландський живописець, представник постiмпресiонiзму. Пiсля смертi здобув свiтову популярнiсть.




9


Парацельс (спр. iм’я Фiлiп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм; 1493–1541) – лiкар, натуралiст, фiлософ. У своiх уявленнях про здоров’я i хвороби людини виходив iз iснування вищого духовного начала, яке регулюе життя людей, отже, лiкар повинен лiкувати i тiло, i душу, i дух хворого.




10


Спартак (?—71 до н. е.) – вождь найбiльшого повстання рабiв в Італii в 74–71 рр. до н. е. Уродженець Фракii. Був узятий в полон римлянами пiд час вiйни з фракiйцями у 80 р. до н. е., проданий в рабство, двiчi тiкав, схоплений i вiдданий до гладiаторськоi школи в м. Капу. Органiзував змову рабiв-гладiаторiв й очолив iхне повстання. Пiд його керiвництвом армiя рабiв здобула ряд перемог над римськими вiйськами. Загинув у битвi з римлянами в Апулii.




11


Омелян Іванович Пугачов (бл. 1742–1775) – керiвник найбiльшого повстання селян i козакiв у Росii в XVIII в. Кiлька разiв був заарештований i засуджений на заслання до Сибiру. Видавав себе за Петра III. Органiзував повстання, що охопило Поволжя та Урал. Здобув низку перемог над царськими вiйськами. Зазнав поразки, привезений у залiзнiй клiтцi до Москви й засуджений до смертноi кари – четвертування. Страчений у Москвi на Болотнiй площi 10 сiчня 1775 р.




12


Мартiн Лютер (1483–1546) – нiмецький мислитель i громадський дiяч, засновник протестантизму (лютеранства) в Нiмеччинi. Його знаменитi 95 тез, спрямованi проти продажу папських iндульгенцiй та iнших зловживань католицького духовенства, поклали початок реформаторському руху в Нiмеччинi, послужили сигналом до виступу опозицiйних сил проти римсько-католицькоi церкви.




13


Лурд – мiсто на пiвденному заходi Францii в департаментi Верхнi Пiренеi, вiдоме своiми мiнеральними водами, гротами; був центром паломництва католикiв.




14


Фердинанд Зауербрух (1875–1951) – нiмецький хiрург, один iз засновникiв грудноi хiрургii. Зробив значний внесок у розробку нових методiв внутрiшньогрудних операцiй i лiкування туберкульозу легенiв, а також у виготовлення й використання нових хiрургiчних iнструментiв. Створив протез кистi, керований м’язами («рука Зауербруха»).




15


Альфред Адлер (1870–1937) – австрiйський лiкар-психiатр i психолог. Спочатку подiляв психоаналiтичнi iдеi З. Фройда, але пiзнiше порвав з ним i створив свое власне вчення, що одержало назву iндивiдуальноi психологii. Причиною неврозiв вважав почуття неповноцiнностi, що виникае в ранньому дитинствi, висунув iдею про механiзм компенсацii як рушiйну силу розвитку людини. При лiкуваннi спирався на активну роль пацiента, у теоретичних розробках розглядав людину як творця своеi власноi лiнii життя й самоi себе як особистостi, iндивiдуальностi.




16


Йоганн Вольфганг Гете (1749–1832) – нiмецький поет i мислитель. У своiх творах звертався до мiфологiчних сюжетiв i образiв, черпав поетичний матерiал зi свiтовоi iсторii та нацiонального минулого. У лiтературнiй творчостi Гете знайшли вiдображення уявлення про суперечливостi людського iснування, свободу духу, iдеал гармонiйноi особистостi.




17


Ганс Сакс (1494–1576) – нiмецький поет, який написав понад 500 поем i вiршiв. Брав участь у реформаторському русi в Нiмеччинi. Оспiвав починання Лютера, який виступив проти католицького духовенства. Його «Тлумачення однiеi давньоi гравюри в поетичнiй спадщинi Ганса Сакса» було використано Гете при роботi над «Фаустом».




18


Поль Валерi (1871–1945) – французький поет. Опублiкував фiлософсько-художнiй твiр «Вечiр з паном Тестом» (1896), кiлька збiрок вiршiв, а також есе, присвяченi живопису, архiтектурi, творчостi Стендаля й Бодлера. Творчiсть Валерi характеризуеться насиченiстю символiчних образiв, всiляких метафор й алегорiй.




19


Георг Крiстоф Лiхтенберг (1742–1799) – нiмецький письменник, вчений-фiзик. Іноземний почесний член Петербурзькоi АН. Його перу належать сатиричнi памфлети, роботи з художньоi й театральноi критики. Автор збiрки «Афоризми» (1764–1799) побутового, фiлософського, соцiально-полiтичного й лiтературного характеру.




20


Арнольд Вiнкельрiд – народний герой Швейцарii. Згiдно з переказами героiчно загинув у битвi пiд Земпахом 1386 р., забезпечивши перемогу швейцарцiв у боротьбi за звiльнення краiни вiд влади австрiйських Габсбургiв.




21


Джон Ло (1671–1729) – французький фiнансист, родом iз Шотландii. У 1716 р. заснував приватний банк, який у 1720 р. був перетворений на державний. У 1717 р., ставши мiнiстром фiнансiв, пустив в обiг паперовi грошi, не забезпеченi золотом i срiблом. У зв’язку з iнфляцiею й обуренням, яке пiднялося проти нього, втiк до Брюсселя, потiм – до Венецii, де й помер.




22


Артур Шопенгауер (1788–1860) – нiмецький фiлософ, один iз представникiв iррацiонального напрямку в захiдноевропейськiй фiлософськiй думцi. Автор двотомноi працi «Свiт як воля й уявлення», у якiй виклав свое розумiння взаемозв’язкiв мiж простором i часом, волею до життя i ii рiзноманiтними формами об’ективацii, несвiдомими потягами й свiдомою дiяльнiстю людини.




23


Енциклопедисти – французькi фiлософи-просвiтителi, письменники, вченi (Вольтер, Гельвецiй, Гольбах, Кондiльяк, Монтеск’е, Руссо i багато iнших), якi створили з iнiцiативи Д. Дiдро i Ж. Л. д’Алам- бера багатотомну «Енциклопедiю, або Тлумачний словник наук, мистецтв i ремесел» (1751–1780) i здiйснили величезний вплив на умонастроi мас напередоднi Великоi Французькоi революцii (1789–1794).




24


Поль Анрi Гольбах (1723–1789) – французький фiлософ-просвiтитель, один iз авторiв «Енциклопедii», виступав з критикою релiгiйного свiтогляду й феодальноi форми власностi.




25


Жульен Офре де Ламетрi (1709–1751) – французький фiлософ, лiкар. За антирелiгiйну спрямованiсть його книги «Природна iсторiя душi» (1745) i «Людина-машина» (1747) зазнали публiчного спалення.




26


Етьен Бонно де Кондiльяк (1715–1780) – французький фiлософ-просвiтитель, член Французькоi академii, один iз основоположникiв асоцiативноi психологii. У двотомному «Трактатi про вiдчуття» (1754) розвинув сенсуалiстичну теорiю пiзнання, згiдно з якою вiдчуття людини розглядаються як основа знань про свiт.




27


Громовiдвiд – блискавичник, винайдений американським вченим, публiцистом i державним дiячем Бенджамiном Франклiном (1706–1790). Франклiн – один iз авторiв Декларацii незалежностi (1776) й Конституцii США (1787). Виступав проти релiгiйного догматизму, за вiротерпимiсть, свободу совiстi й «природну релiгiю», що обмежуе функцii Бога актом створення свiту.




28


Христофор Колумб (1451–1506) – мореплавець, родом iз Генуi. У жовтнi 1492 р. вирушив у плавання до схiдних берегiв Азii. 12 жовтня вiдкрив острiв Сан-Сальвадор, поклавши початок вiдкриттю Америки.




29


Гармонiка мiс Девiс – старовинний музичний iнструмент, складався з набору скляних стаканчикiв, наповнених водою, якi давали мелодiйне звучання при дотику до iхнiх краiв вологими пальцями рук. Мiс Мерiенн Девiс (1744–1792) – вiдома свого часу виконавиця, яка виступала з концертами на склянiй гармонiцi по всiй Європi, особливо великий успiх здобула у Вiднi, при дворi Марii-Терезii.




30


Вольфганг Амадей Моцарт (1756–1791) – австрiйський композитор, один iз представникiв вiденськоi класичноi школи, музикант унiверсального обдарування. Переосмислив i збагатив усi сучаснi йому музичнi жанри.




31


Версаль – мiсто у Францii, розташоване недалеко вiд Парижа, у другiй половинi XVII ст. служив головною резиденцiею Людовiка XIV. З невеликого селища перетворився на красивий архiтектурний ансамбль, що включае в себе королiвський палац, парк з десятками фонтанiв, скульптур i рiзноманiтними будiвлями, внутрiшня й зовнiшня обробка яких вiдрiзнялася особливою розкiшшю.




32


Йосип Гайдн (1732–1809) – австрiйський композитор, один iз представникiв вiденськоi класичноi школи. Автор симфонiй, квартетiв, сонат, опер, концертiв для рiзних iнструментiв. Написана ним у 1798 р. ораторiя «Створення свiту» виконувалася 1802 р. при вiдкриттi Санкт-Петербурзького фiлармонiчного товариства. Автор комiчних i трагiчних опер.




33


Кристоф Вiллiбальд Глюк (1714–1787) – композитор, народився в Нiмеччинi, але як музикант сформувався в Чехii.




34


Нiколо Пiччiннi (1728–1800) – iталiйський композитор, представник неаполiтанськоi оперноi школи.




35


Вiнцент Рiгiнi (1756–1812) – iталiйський композитор i спiвак, який жив i працював в Австрii.




36


Джерард Ван-Свiтен (1700–1772) – голландський вчений, один iз засновникiв так званоi староi вiденськоi клiнiчноi школи, лейб-лiкар iмператрицi Марii-Терезii. Керував медичним факультетом Вiденського унiверситету й Вiденською академiею наук. Займався питаннями фармакологii, хворобами легень i мозку, лiкуванням сифiлiсу ртутними препаратами. Автор шеститомноi працi «Коментарi до афоризмiв Г. Бурхаве про розпiзнавання та лiкуваннi хвороб» (1742–1776). Почесний член Петербурзькоi АН.




37


Сини Енака – згадуваний у Бiблii народ велетнiв.




38


Свенгалi – один iз персонажiв (гiпнотизер) роману «Трiльдi» англiйського письменника й художника Джорджа Дю Морье (1834–1896).




39


Спалащанi – лiкар, один iз дiйових осiб новели нiмецького письменника й композитора Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776–1822) «Пiщана людина».




40


Галенiсти – послiдовники Клавдiя Галена (бл. 130 – бл. 200), давньоримського лiкаря, натуралiста, класика античноi медицини. Систематизував основнi iдеi античноi медицини в галузi анатомii, фiзiологii, терапii. Дав перший анатомо-фiзiологiчний опис людини. Уперше в iсторii ввiв у практику медичний експеримент на тваринах.




41


Францель Естерлiн – одна з пацiенток Ф. Месмера, яка страждала на важку форму iстерii, протягом двох рокiв жила в його будинку й зiграла важливу роль у його долi.




42


Гiппократ (бл. 460 – бл. 370 до н. е.) – давньогрецький лiкар, реформатор античноi медицини. Вiв життя мандрiвного лiкаря, побував у Єгиптi, Малiй Азii, Лiвii, у скiфiв, ознайомився з медициною цих краiн i народiв. Розробив вчення про темпераменти людей, про етiологiю хвороб, про дiагностику й симптоматику захворювань. Його система лiкування грунтувалася на етичних принципах, якi зберегли свою значущiсть i досi: не нашкодити; дотримуватися обережностi й щадити сили хворого; зберiгати лiкарську таемницю тощо.




43


«Фiлософський камiнь» – фантастична речовина, яка за уявленнями середньовiчних алхiмiкiв володiе чудодiйними властивостями: перетворенням неблагородних металiв на золото й срiбло, лiкуванням усiх хвороб, продовженням людського життя, поверненням молодостi. У рiзнi часи фiлософський камiнь називали по-рiзному: «червоний камiнь», «панацея», «великий елiксир», тощо.




44


Алессандро Калiостро (спр. iм’я Джузеппе Бальзамо; 1743–1795) – знаменитий мiжнародний авантюрист, який видавав себе за медика й алхiмiка, мага й заклинателя духiв. Заснував таемну секту франкмасонства. Користувався великою популярнiстю в придворних колах Захiдноi Європи й Росii. Викритий у брехнi, не раз рятувався втечею з рiзних краiн. Як масон й авантюрист був засуджений в Римi на довiчне ув’язнення.




45


Геркулес – римське iм’я Геракла – героя грецькоi мiфологii, сина бога Зевса й дружини фiванського царя Алкмени. Надiлений величезною фiзичною силою, вiн зробив безлiч подвигiв. Найбiльш вiдомий цикл оповiдань про 12 подвигiв Геракла на службi у царя Еврiефея. Згiдно з переказами, за порадою кентавра Несса дружина Геракла просочила отруйною кров’ю сорочку чоловiка, i той, не витримавши страждань, спалив себе на багаттi. Культ Геракла був одним iз найпопулярнiших в античному свiтi.




46


Денi Папен (1647–1714) – французький фiзик i винахiдник, одним iз перших зробив спробу побудувати судно з паровим двигуном. За освiтою лiкар, працював асистентом у лабораторii Паризькоi академii наук. Виклав iдею пароатмосферноi машини, описав машину з паровим котлом.




47


«Венецiанський купець» – комедiя англiйського поета й драматурга Вiльяма Шекспiра (1564–1616), написана ним у 1597 р. i видана в 1600 р.




48


Магiчна пентаграма. Пентаграма – правильний п’ятикутник, знак п’ятикутноi зiрки, якому в середнi столiття приписували магiчнi властивостi.




49


Йоганн Йозеф Гаснер (1727–1779) – католицький священник, який прославився «чудовими зцiленнями», яких вiн домагався, виганяючи бiсiв. Його «метод» бурхливо обговорювався як у церковних, так i в медичних колах.




50


Антон Ван-Гаен (1704–1776) – нiдерландський лiкар, з 1754 р. займався медичною практикою у Вiднi, де створив клiнiчну школу, яка здобула широку популярнiсть.




51


Масонство – братство «вiльних каменярiв» – релiгiйно-фiлософська й етична течiя, що виникла на початку XVIII ст. в Англii. Органiзацiйнi форми й обрядовiсть запозиченi в середньовiчних цехових об’еднань мулярiв, якi передбачали пiдпорядкування статуту, суворе дотримання професiйноi таемницi, зберiгання iнструментiв у спецiальних примiщеннях (ложах).




52


Вольтер (спр. iм’я Франсуа Марi Друе; 1694–1778) – французький фiлософ-просвiтитель, письменник i публiцист. У своiх роботах пiддав критицi клерикалiзм, християнський песимiзм, деспотичну форму правлiння. Листи закiнчував словами «роздавiть гадину!» («Esraser l’infame!»), маючи на увазi церкву.




53


Розенкрейцери – члени одного з таемних релiгiйно-мiстичних масонських товариств XVII–XVIII ст., поширених у рiзних краiнах свiту, включаючи Нiмеччину, Нiдерланди, Росiю, нерiдко видавали себе за магiв й алхiмiкiв. Їхня емблема – роза й хрест.




54


Алхiмiки – «фахiвцi», якi в рiзний час намагалися за допомогою «фiлософського каменю» перетворити неблагороднi метали (мiдь i свинець) на благороднi (золото й срiбло). У середнi вiки лабораторii алхiмiкiв iснували в палацах королiв i князiв, епископiв i багатих купцiв. Багато захiдноевропейських алхiмiкiв було канонiзовано католицькою церквою.




55


Фiлалети – «друзi iстини», члени масонськоi ложi, яка була створена в 1773 р., послiдовники знаменитого англiйського алхiмiка Іренея Фiлалета (XVII ст.).




56


Мадам де Помпадур (Жанна-Антуанетта Пуассон; 1721–1764) – впливова фаворитка французького короля Людовiка XV.




57


Дерево Дiани – амальгама срiбла й ртутi, яка кристалiзуеться у формi дерева, iй приписували чудодiйнi властивостi. Дiана у стародавнiх римлян – богиня мiсяця, ототожнювалася з грецькоi Артемiдою – богинею полювання, покровителькою породiль, зображувалася з луком i стрiлами, iнодi з пiвмiсяцем на головi. Центром ii культу був храм у гаю Немi бiля м. Арiцин. Згiдно з мiфом, «царем лiсу» ставав той, хто, вбивши колишнього «царя», вiдламував гiлку вiд священного дерева.




58


Джованнi Джакомо Казанова (1725–1798) – iталiйський письменник, мандрiвник, автор «Спогадiв» у 12 томах, що оповiдають про закулiсне життя придворного суспiльства рiзних держав Захiдноi Європи другоi половини XVIII ст., а також про численнi любовнi й авантюрнi пригоди автора.




59


Люцифер – у християнськiй мiфологii сатана, занепалий ангел, повелитель пекла, диявол.




60


Граф Сен-Жермен (пом. 1795 р.) – мiжнародний авантюрист, алхiмiк, видавав себе за безсмертного мага й чародiя, володаря «елiксиру життя», а також «фiлософського каменю», здатного перетворювати метали на золото. Як i Калiостро, об’iздив багато краiн Європи.




61


Граф д’Артуа (1757–1836) – брат французького короля Людовiка XVI, пiсля реставрацii монархii правив пiд iм’ям Карла X (1824–1830).




62


Мадам Ламбаль, Марiя-Тереза-Луiза (1749–1792) – придворна дама й подруга королеви Марii Антуанетти, яка була страчена пiд час Французькоi революцii.




63


Принц Конде, Луi Анрi Жозеф (1756–1830) – один iз принцiв кровi, вiдiгравав помiтну роль при дворi французького короля Людовiка XVI.




64


Герцог Бурбон (Луi Жозеф) (1736–1818) – батько принца Конде Луi Анрi, генерал в армii Людовiка XV, згодом воював проти революцiйних вiйськ.




65


Барон Монтеск’е (пом. 1822 р.) – онук вiдомого французького фiлософа Шарля Луi Монтеск’е (1689–1755), учасник вiйни за незалежнiсть у Пiвнiчнiй Америцi (1775–1783).




66


Маркiз Лафайет Марi-Жозеф Поль (1757–1834) – французький полiтичний дiяч, брав участь у Пiвнiчнiй Америцi у вiйнi американських колонiй за свою незалежнiсть, отримав звання генерала американськоi армii. У 1780 р. повернувся до Францii, його зустрiли, як героя. Пiсля взяття народом Бастилii в 1789 р. був призначений начальником нацiональноi гвардii. Пiсля повалення монархii (1792) втiк до Голландii, потрапив до рук австрiйцiв i був ув’язнений. За часiв Наполеона I повернувся до Францii.




67


Зороастр – пророк (вiд iранського – Заратуштра), жив у першiй половинi VI ст. до н. е., засновник зороастризму – релiгii древнiх народiв Середньоi Азii, Азербайджану i Персii (Ірану). Основний принцип зороастризму – торжество справедливостi у свiтовiй боротьбi добра i зла. За переказами боровся з демонами й перемагав iх словом i чудесами.




68


Жан-Жак Руссо (1712–1778) – французький фiлософ-просвiтитель, письменник. Засуджував офiцiйну церкву й релiгiйну нетерпимiсть, вiдстоював iдеi справедливостi, свободи й рiвностi.




69


Давньогрецький комедiограф Арiстофан (бл. 445 – бл. 385 до н. е.), сатира якого часто мала форму утопii комiчного характеру, у комедii «Хмари» висмiяв знаменитого фiлософа Сократа. Сократ (470–469—399 до н. е.) – давньогрецький фiлософ жив в Афiнах. Своi погляди викладав усно в ходi вiльних бесiд зi своiми учнями. Про iхнiй змiст i форму викладу можна судити з опублiкованих дiалогiв Платона.




70


Франсуа Рабле (1483 або близько 1494–1553) – французький письменник-гуманiст. Скептично ставився до церковних догм. Написав фантастичний роман «Гаргантюа i Пантагрюель», у якому, вiдкидаючи святенництво й забобони, через гротескнi образи своiх героiв дав сатиричне зображення життя сучасного йому суспiльства.




71


Жозеф-Іньяс Гiйотен (1738–1814) – французький лiкар, який запропонував у 1789 р. застосовувати в якостi знаряддя страти спецiальну машину для обезголовлювання, яка отримала назву «гiльйотина». Вперше вона була застосована у квiтнi 1792 р. i широко використовувалася урядом якобiнськоi диктатури в 1793–1794 рр.




72


Жан Сiльвен Байло (1736–1793) – французький вчений, фахiвець з iсторii астрономii. Наступного дня пiсля взяття Бастилii 15 липня 1789 року був проголошений мером Парижа.




73


Антуан Лоран Лавуазье (1743–1794) – французький хiмiк, один iз основоположникiв сучасноi хiмii. Дослiджував склад повiтря, роль кисню в процесi дихання, окислення, бродiння. Був генеральним вiдкупником, звинувачений у змовi й посадових злочинах, гiльйотинований.




74


Антуан Лоран Жуссье (1748–1836) – французький вчений-ботанiк, директор Ботанiчного саду в Парижi. Опублiкував велику працю щодо класифiкацiй рослин.




75


Едвард Дженнер (1749–1823) – англiйський лiкар, основоположник щеплення вiд вiспи. У травнi 1796 р. прищепив коров’ячу вiспу дитинi. У тому ж роцi вакцинацiя проти вiспи почала використовуватися в англiйськiй армii й на флотi. У 1803 р. в Лондонi заснував Королiвське Дженнерiанське товариство, став його довiчним головою.




76


Жан-Мартен Шарко (1825–1893) – французький лiкар, один iз основоположникiв невропатологii й психотерапii. Зробив внесок у дослiдження явищ гiпнозу, таких захворювань нервовоi системи, як iстерiя й неврози.




77


Рубiкон – рiчка на Апеннiнському пiвостровi, яка служила кордоном мiж власне Італiею й римською провiнцiею Цизальпiйською Галлiею до 42 р. до н.е. Порушивши законодавчi приписи, у 49 р. до н.е. Юлiй Цезар iз вiйськом перейшов Рубiкон, поклавши тим самим початок громадянськiй вiйнi. Звiдси вираз «перейти Рубiкон», що означае прийняти безповоротне рiшення.




78


Аполлонiй Тiанський (I ст. до н. е.) – давньогрецький фiлософ, глава неопiфагорiйськоi релiгiйно-мiстичноi школи, мандрiвний проповiдник, мав славу пророка, здатного творити чудеса.




79


Медуза Горгона – вiдповiдно до грецькоi мiфологii, крилате чудовисько з головою жiнки й змiями замiсть волосся. Пiд ii поглядом все живе перетворювалося на камiнь. За переказами, Персей вiдтяв голову сплячiй Медузi, вдавшись до хитрощiв: щоб уникнути ii погляду, дивився в мiдний щит на ii вiдображення.




80


Амерiго Веспуччi (1451–1512) – мореплавець флорентiйського походження. Учасник iспанських i португальських експедицiй до берегiв Нового Свiту (Америки). У 1507 р. Лотаринзький картограф Мартiн Вальдземюллер запропонував назвати землi, вiдкритi мореплавцем, краiною Амерiго. З того часу вiдкрита Колумбом у 1492 р., невiдома в Захiднiй Європi, територiя стала називатися Америкою.




81


П’ер Жане (1859–1947) – французький лiкар i фiлософ, фахiвець iз експериментальноi психологii. Використовував гiпнотичнi методи лiкування, створив вчення про психастенiю. Автор книг з iсторii психологiчноi науки.




82


Монгольф’е – брати Жозеф (1740–1810) й Етьен (1745–1799) – французькi винахiдники, якi побудували паперову кулю, наповнену гарячим димом (аеростат). Перший полiт такоi кулi без людей був здiйснений у червнi 1783 р. в м. Анноне, з людьми – у листопадi того ж року в Парижi.




83


Друiди – жерцi у стародавнiх кельтiв Галлii, Британii та Ірландii, становили панiвну верству кельтського суспiльства, вiдiгравали велику роль у полiтичному життi кельтiв, здiйснювали релiгiйнi обряди жертвоприношення й виконували судовi функцii.




84


Суд Фема – таемний суд у середньовiчнiй Нiмеччинi.




85


Генрiх фон Кляйст (Клейст) (1771–1811) – нiмецький письменник i драматург, у творах якого iррацiонально-романтичне переплiталося з реальним. Покiнчив життя самогубством. Кляйсту присвячений один з есеiв трилогii С. Цвейга «Бiй з демоном».




86


Ернст Теодор Амадей Гофман (1776–1822) – нiмецький письменник-романтик, композитор, художник. У своiй лiтературнiй творчостi звертався до свiту фантастики, таемничих явищ у людськiй психiцi й природi. Автор чотиритомника «Серапiоновi брати» (1819–1821), двотомника «Елiксир диявола», романтичноi опери «Ундiна» та iнших лiтературних i музичних творiв.




87


Франц Брентано (1838–1917) – нiмецький фiлософ. У своему вченнi провiв межу мiж фiзичними й психiчними феноменами, ввiв поняття iнтенцiональностi (спрямованостi свiдомостi на щось). Ідея iнтенцiональностi розглянута в його роботi «Психологiя з емпiричноi точки зору» (1874).




88


Фрiдрiх Вiльгельм Йозеф Шеллiнг (1775–1854) – нiмецький фiлософ, представник нiмецького класичного iдеалiзму. Розглядав природу як форму несвiдомого життя розуму, особливу увагу у своему вченнi придiляв проблемам становлення й розвитку свiдомого «я», вiдносин мiж свiдомими й несвiдомими процесами, теоретичнiй та морально-практичнiй дiяльностi людини, iнтелектуальнiй та естетичнiй iнтуiцii, фiлософським i релiгiйним свiтоглядам. Найбiльш важливi з його робiт: «Система трансцендентального iдеалiзму» (1800), «Фiлософiя мистецтва» (1802–1803), «Фiлософiя i релiгiя» (1804), «Фiлософськi дослiдження про сутнiсть людськоi свободи» (1809).




89


Георг Вiльгельм Фрiдрiх Гегель (1770–1831) – нiмецький фiлософ, представник нiмецькоi класичноi фiлософii, який створив на об’ективно-iдеалiстичнiй основi систематичну теорiю дiалектики. Переосмислюючи всi сфери культури й людськоi цивiлiзацii, висунув вчення, згiдно з яким розвиток свiту й людини вiдтворюе рiзнi стадii самопiзнання «свiтового духу». Його перу належать такi роботи, як: «Феноменологiя духу» (1807), «Наука логiки» (1812), «Фiлософiя права» (1821) та iн.




90


Йоганн Готлiб Фiхте (1762–1814) – нiмецький фiлософ. В основi його фiлософii лежать уявлення про дiяльну природу людини, автономiю волi як унiверсального початку буття, реальнiсть як продуктi дiяльностi «я», iсторiю людства як процесi розвитку вiд несвiдомого до свiдомого розуму.




91


Едгар Аллан По (1809–1849) – американський письменник, поет i критик. Один iз родоначальникiв детективноi новели й теорii «мистецтва для мистецтва».




92


Готгiльф Генрiх Шуберт (1780–1860) – нiмецький фiлософ, психолог i лiкар. Вiдрiзнявся схильнiстю до мiстики й псевдонаукових фантазiй. До його робiт, зокрема до книги «Символiзм сновидiнь» (1814), апелювали З. Фройд i С. Цвейг.




93


Гай Юлiй Цезар (100—44 до н. е.) – римський диктатор. Пiдкорив бiльшiсть галльських племен i змiцнив могутнiсть Риму. Установив диктатуру, був убитий змовниками-республiканцями.




94


Юстiнус Кернер (1786–1862) – нiмецький письменник, за фахом лiкар. Виявляв iнтерес до загадкових явищ людськоi психiки й можливостей спiлкування людей зi свiтом духiв. Автор книг «Історiя двох сомнамбул» (1824) i «Ясновидиця з Префорста» (1824), а також лiричних вiршiв.




95


Йозеф Еннемозер (1787–1854) – нiмецький психолог. Автор ряду робiт, присвячених обгрунтуванню теорii тваринного магнетизму.




96


Карл Олександрович Клюге (1782–1844) – нiмецький письменник i лiкар. Автор книги «Досвiд викладу тваринного магнетизму як лiкувальний засiб».




97


Фрiдрiх фон Тренк (1726–1794) – прусський офiцер, який служив в Австрii й Росii. Пiд час Великоi французькоi революцii приеднався до повсталого Парижу, страчений в перiод якобiнського терору.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения